Золотий Ра
Шрифт:
Жінка схопила молодшого в обійми й заголосила. Вона хтозна-скільки не могла заспокоїтися й розповісти всім своїм нещасним родичам, якого щастя удостоїв їх богорівний цар. Потім таки вгамувала ридання, але й після цього не могла нічого сказати, бо ота невиразна думка знову вискочила наперед усіх інших думок. Тепер жінка вже могла б її висловити, але зумисне не хотіла висловлювати: поки слово крутиться в голові, воно нікому не загрожує, та тільки-но зірветься й забринить у повітрі, як негайно перетворюється на означену ним річ.
Так нічого й не сказавши бранцям царської в'язниці, вона вийшла в двері, які пильно стеріг кат, і пішла навмання вже спохмурнілими надвечір вулицями перської столиці.
Городяни зустрічали її й поступались дорогою, бо про
Жінка ходила й ходила спорожнілими вулицями до пізньої ночі — додому прибилася незадовго до перших півнів.
Стривожені такою довгою відсутністю господині, челядниці почали запопадливо обмивати їй ноги й хотіли нагодувати, але вона відмовилась од їжі, потягла ноги до своїх почивальних покоїв і вдягнена впала на ліжко.
Сльози знову полилися з очей, і знову з горла вихопилися крики розпачу, бо жінка нарешті відчула всю підступність милості перського царя. Їй долею надано право пощадити або знищити. Пощадити одного, а знищити всіх.
Маги казали, що перська богиня долі — сліпа й глуха, й тепер жінка позаздрила тій богині.
— Їй легко на світі живеться! — крізь сльози ремствувала вона. — Долі однаково, кого наділити щастям, а кого — лихом. Доля все одно не бачить і не чує людей. А що робити мені, о боги небесні?..
Жінка певний час мовби наслухала, чи не підкаже їй чогось бог чи богиня, але ніхто нічого їй не підказував, і тоді вона завила дикою вовчицею, в якої відібрали вовченят:
— О, сини мої, соколики! Чи я вже така дурна мати, що забула про своїх дітей? Хіба ж не я вас породила-викохала? Акбале, ти ж мамин мазун. Ти наче те ласкаве телятко, якого залюбки нагодує кожна корова, бо воно таке тендітне та мале, чиє материне серце не здригнеться? Я ж тебе, Акбале мій маленький, найбільше пестила й найдовше носила на руках. Бо тільки-но гляну в сонячні твої оченята, коли ото в них на віях затремтить сльоза, то в мене од жалощів усе всередині перевертається... А ти, мій орлику, молоденький Мербале, старший синочку мій! Хіба я тебе люблю менше від твого молодшого брата Акбала? Вас у мене п'ятеро, доньок і синів, і всіх вас я люблю однаково, ви наче п'ять пальців у мене на руці, хоч якого вріж — боляче... Ти, Мербале, змалечку був схожий на неприручене вовченя, мабуть, лише я знаю, яке в тебе м'яке серце і яка добра душа!.. Просто ти стидаєшся показувати їх людям...
Жінка перестала голосити й заливатися слізьми, а коли заговорила знову, її голос нагадував стогін вітру після жахливої грози:
— Любий мій і єдиний... Наші діти — то наша з тобою кров і плоть... — Тепер вона говорила про свого чоловіка Віндафрену. — А ми з тобою — одне тіло й одна душа, бо коли двоє людей п'ятнадцять років живуть разом, то мимоволі перестають бути двома людьми... В тебе є ще дві дружини, але жодна з них не кохає тебе так, як я кохаю. До того ж ти не маєш від них дітей, а в нас із тобою п'ятеро діток, доньок і синів... Було б ще восьмеро, та боги забрали їх малесенькими й геть безгрішними. Про тебе, чоловіче мій, я не могла б ніколи забути, як не могла б забути себе. Піду вранці й скажу найяснішому: так, мовляв, і так, коли хочеш скарати на горло мого чоловіка, то скарай заодно й мене. Бо хіба може, скажу, жити людське тіло, якщо в нього відрубати половину й віддати її на священну потраву присвяченим богові собакам? Я без тебе не зможу жити, бо хіба б то було життя! Мені не ставатиме води в Хоаспі й повітря в небі. Люди кажуть, ніби ти злий. Вони тебе не знають, ото й балакають. Десь ти, може, й злий, та коли приходиш додому, вся злість із тебе спадає, мов змокрілий під зливою плащ.
Власні слова так розчулили Віндафренину дружину, що вона довго лежала мовчки й тільки плакала, потім і незчулася, коли думки її враз перескочили від чоловіка на рідного брата, якому також загрожувала мученицька смерть.
— Братику мій, рідний Артабазе! — заголосила вона рипучим голосом, охриплим від сліз. — Нас із тобою лишилося двійко на всьому світі... Одні померли, інші загинули на війні, бо відколи я себе пам'ятаю, війнам немає кінця... Трьох братів та сестер наших тато з мамою поховали ще до нашого з тобою народження, я навіть не знаю їхніх імен, щоб помолитися за їхні праведні душі... Старших братів Аріарамну та Теїспа забрала чума, хай їм добре на квітниках райських живеться, як жилося й на нашій грішній землі... А наші брати, Артабазе? Де наші брати Бубар і молодші за нього Бассак, Гаубарува, Мітрабат і наймолодший Смердомен? Склали свої кучеряві голови в тій страшній Скіфії, а їхнього білого тіла не торкнувся зуб жодного пса Ахурамазди, так їх, мабуть, і закопали в сирій чорній землі, а їхні незаспокоєні священними псами душі, напевно, й досі поневіряються в страшних нетрищах між земною та небесною твердю... А ми з тобою, мій братику Артабазе, лишилися на всьому світі лише вдвох...
Жінка вже почала була говорити спокійніше й думати спокійніше, але останні нею ж вимовлені слова її так схвилювали, що вона знову залилася рясними гіркими слізьми.
— Хоч якого пальця вріж, однаково боляче, — говорила вона сама собі. Їй стало шкода всіх родичів, які вранці мусили розпрощатися з життям, і вона почала голосити й приказувати:
— Хоч якого пальця вріж, ой, хоч якого пальця вріж... Хіба ж менше шкода Віндафрениних братів Сабата й Тіграна, що завтра пропадуть ні за що, бо вони так само не завинили перед найяснішим, як і їхній середульший брат, мій чоловік, хоча найясніший і звелів оддати їх катові? Віндафрениним батькові-матері завтра стане життя немилим; бо не стане їхніх трьох синів-соколів і нікому буде старим у смертну годину подати кухоль води...
А брати дружин Сабата й Тіграна?..
Жінка ще довго перелічувала всіх родичів, далеких і близьких, які завтра вранці мусили без жодної провини (вона була в цьому щиро переконана, як і в безневинності свого чоловіка Віндафрени!) розпрощатися з життям.
Так минула ніч і настав ранній ранок.
Жінка збагнула це не враз, а коли нарешті зрозуміла, що час невблаганно рухається — незабаром зійде сонце й покличе до страшної праці царського ката, в неї запаморочилось у голові.
Вона спробувала підвестись, але ноги зрадливо підломилися. Жінка полежала долі, й коли світ перестав крутитися перед очима, поволі звелась і дуже обережно подибала до дверей. Та вже за ворітьми дому їй раптом здалось, ніби вона проспала дану їй земним і небесним царем щасливу змогу. До царського палацу жінка просто бігла — серце мало не вискакувало з грудей, — за палацом раптом спинилася й завагалась, а тоді поза мурами його побігла не до царських в'язниць, куди вже навряд чи був смисл бігти, а на міське торжище, бо все мало відбутись там.
Коли жінка прибігла на торг і розглянулася, то її розібрав ще дужчий страх: майдан стояв зовсім порожній...
Лише по довгій хвилі до неї дійшло, що вона з переляку з'явилася надто рано. Жінка щодуху майнула до царських в'язниць.
Ката не було на вчорашньому місці. На серці стало ще тривожніше, вона підскочила й заходилась гатити кулачками в колоди кутих мідними смугами кедрових дверей.
Це тривало хтозна-скільки, потім двері з рипінням розчинилися й на порозі став кат.
— Чого лементуєш? — запитав він. — Зважилася, кого забрати додому? — Жінка не зразу відповіла, й він поцікавивсь: — А срібняка прихопила? Воно й два срібняки не зашкодили б, бо який же мені буде з того всього зиск?
Жінка нарешті збагнула страшну правду цього слуги злого бога, зняла з руки найважче наруччя й кинула йому під ноги — аж задеренчало на камінні. Кат заворожено дивився на важке золоте кільце, яке обкотилося кругом його ніг тричі й слухняно вляглося біля лівого чобота, мов лагідне безпорадне кошеня. Він підняв його й довго дивився на химерні візерунки золотого карбування, аж поки з очей його побігла вода, лишаючи на щоках криві блискучі доріжки, що всотувались у зарості кучерявої бороди.
— Та за таке... та за таке я ладен подарувати життя всім твоїм родичам, — пробелькотав він.