Золотий Ра
Шрифт:
— Найясніший питає, кого ти вирішила врятувати від смерті, — проказав він.
Тепер жінка мов прокинулася. Безкарно проскочивши крізь шереги царської сторожі, яка оточила приречених до страти, вона опинилася біля сходин, де стояв її брат Артабаз. Над самою головою в неї форкали коні царської колісниці, але царя вона не бачила, між ним і нею вигравали м'язами окуті в бронзу та золото тварини.
Брат ніяково відступив ще ближче до помосту, не певний здорового глузду рідної сестри. Тоді з-за кінських крупів почувся голос, якого жінка досі ніколи не чула:
—
То мусив бути голос найяснішого. Намагаючись не дивитися на поміст, де вже стояв її законний чоловік Віндафрена, й на перший щабель сходин, біля яких нишкнули обидва сини, жінка обійшла кругом помосту й опинилася за царською колісницею. Вона щось намагалася сказати цареві, але в горлі застряг давучкий клубок.
Тепер жінка добре бачила найяснішого — бачила вперше в житті, бо цар показував смертним людям лице тільки в ратях та на стратах.
— Ти обрала брата? — перепитав цар.
Жінка лише кивнула, а потому чи знепритомніла, чи втратила на годину глузд, бо коли знову себе усвідомила, то нічого жахливого не побачила на торжищі: лише поміст, а на ньому плаха, а в плаху вгороджено широколезого меча з піднятим косо держаком. Навіть нових плям крові на пласі не було помітно, бо ще не дуже високе сонце світило просто в очі.
Цілий рік після тієї події жінка не могла вимовити жодного слова, ходила сновидою й уникала людей. А коли хвороба трохи відпустила й усі почали розпитувати, чому врятувала брата, а не чоловіка чи сина, жінка пояснила свою поведінку так:
— Я ще не стара, можу мати, як поможуть боги, нового чоловіка. Зможу, якщо дадуть боги, народити нових синів. Зате брата вже ніколи не мала б, адже батьки мої давно померли...
Чи вийшла Віндафренина вдова заміж удруге, чи ні — того вже ніхто не пам'ятає. Отже, ніхто не знає, чи породила вона інших дітей. Але люди пам'ятають дивнеє диво: почувши з її вуст непритомний стогін, який свідчив про те, що жінка вирішила врятувати брата, цар так розчулився, що подарував життя ще одному з її кільканадцятьох безневинних родаків. Так лишився живим старший син Віндафрени.
Коли жінка опритомніла після тривалої важкої хвороби, то зняла руки до неба й подякувала богам:
— Хвала Ахурамазді та його сонцесяйному синові Мітрі! Тепер не залишаться невідомщеними мій чоловік Віндафрена та наш меншенький синочок Акбал!
Наш старший син Мербал помститься нечестивому Дар'яваушеві за смерть свого батька та свого братика!
Але й цар Дар'явауш був чолов'яга метикований і враз дотямив, кому в пориві щедрості дарував життя. Він швидко виправив свою помилку. Незабаром Віндафрениного сина Мербала знайшли мертвим: у потилиці в нього стримів злодійський кинджал.
Отже, ласка можновладців часом виявляється страшнішою за їхню неласку.
СКІФИ
Вбити Сьомого Мудреця
Сидячи на кормі, русявий хлопчик із допитливими сірими очима дивився понад головами прикутих до лавок веслярів на смужку Суходолу, що недавно з'явилася праворуч і немовби намагалась перейняти десятивесельну ладдю. Невільники були зовсім голі й мокрі від поту, бо гребти ставало дедалі важче. Тут починалася холодна течія з Боспору, а над хвилею гуляв свіжий вітерець.
Хлопцеві стало прохолодно в полотняному хітоні, через те піт на спинах та лобах веслярів здавався несправжнім.
— Чому одним людям холодно, а іншим у цей самий час жарко? — спитав хлопчик у чоловіка, що сидів поряд на кормі.
— Коли з'їсти багато меду, — відповів чоловік, — то в роті теж стає гірко. Бо так богами влаштовано життя. — Він замислився й по хвилі додав, кивнувши на десятьох прикутих до лавок невільників: — Їм зараз дужче хотілося б холоду, ніж тепла, бо коли одній людині холодно, іншій жарко; всяк по-своєму бачить одну й ту саму річ.
Думка сподобалась чоловікові — хотілося запам'ятати її, але увага розсіювалась. Допоміг малий попутник, який запитав:
— Хіба таке можливо? Хіба оця ладдя не для всіх однакова?
Старший уже зосередився й звелів:
— Ану виміряй ладдю кроками!
Хлопець охоче підхопився з лави й почав міряти ладдю кроками, остережливо пробираючись між двома рядами веслярів.
— Рівно тридцять кроків! — незабаром оголосив він, ще не розуміючи задуму старшого.
Старший обернувся до власника ладді, який саме вжалив кінчиком довжелезного батога першого в лівому ряді невільника, бо той ледь ковзав по хвилі краєм весла. Від пекучого болю раб вигнув спину й почав занурювати весло глибше. Старший мандрівник поманив пальцем власника ладді:
— Чи не виміряв би ти своє суденце кроками?
— Я знаю його довжину й ширину напам'ять! — відгукнувся той.
— Якщо твоя ласка, виміряй ще раз, на очах у цього хлопця.
Власник десятивесельної ладді знав, кого везе своїм суденцем, і охоче виконав трохи дивне прохання; міряти почав з корми.
— Рівно двадцять! — оголосив він урочисто.
— А в цього хлопця вийшло тридцять, — відповів йому старший мандрівник.
Він був задоволений, мав таке відчуття, ніби щойно знайшов невелику, але коштовну дрібничку.
— Скільки людей, стільки й істин, — задумливо проказав він.
Власник ладді шанобливо підніс руку:
— Недаремно про тебе слава йде по всій Елладі, аж до цих пропонтійських міст!
— Але афіняни прозвали мене Анахарсісом...
«Анахарсіс» по-грецькому означало щось на зразок «Занедбайхата» або «Покиньдім».
Мандрівник усміхався. Але то була нещира усмішка: в голосі його вчувались образа й сум.
Жовта смужка суходолу праворуч вийшла майже навперейми ладді й мовби застерігала людей пливти далі. Мандрівникові раптом стислося серце в лихому передчутті, але він одігнав од себе ту несподівану чорну хмарину: за цим піщаним півостровом було всього-на-всього одне з грецьких міст Кізік. Яка там на нього могла чекати небезпека?