Золотий Ра
Шрифт:
Але все зрештою доходить свого кінця, й Лабда почала запрошувати родичів до господи, в якій навряд чи розмістилися б усі десятеро гостей. Вони почали надто старанно відмагатись і закликали на допомогу Амфіона. Тоді Амфіон пробелькотів:
— У хаті парко й тісно... Ми посидимо тут...
— Хоч побачили б мого сина!
— Винеси його сюди...
Так було домовлено ще вчора, через те Бакхіади дружно закивали: сюди, сюди... Пізній ранок видався досить спекотним, і вони почали вмощуватися попід східною стіною дворика, в холодку, тільки Амфіон лишився стояти.
— Ну, то я зараз винесу вам його сюди. Сьогодні ж не холодно... — прощебетала кривенька господиня й хутенько
— Куди ж ти, дідусю, біжиш? Подивися на мене, який я гарний та як тебе люблю!
Амфіон узяв онука. Обличчя в немовляти було по-старечому зморшкувате й навіть бридке, як в усіх дітей одразу після народження, й Амфіон не відчув до нього ніякого тепла. Це полегшувало справу. Усе було задумано саме так, зараз Амфіон «ненароком» упустить маля додолу, на брили дикого каменю біля Зевсового вівтаря... Бакхіади затамували подих й аж позводилися несвідомо, Лабда ревниво дивилась батькові в очі й чекала захопленої похвали, бо кожній матері своя дитина здається найкрасивішою. Загальне напруження дійшло межі, й тоді сталося щось ніким не передбачене: чи то само по собі, чи з божого промислу, швидше за все в це діло втрутився якийсь бог, але дитя засміялось до діда, неначе щоб потвердити материні слова.
То вже виявилось понад Амфіонові сили.
— Візьми ти, — сказав він родичеві, який стояв найближче, та коли той мимоволі взяв у руки дитя, на крихітному личку знову розквітла усмішка. Від щастя мати витала в емпіреях і не стримувала своїх почуттів.
— Це ж він уперше сміється! Бач який: до мами не сміявся, а до діда й родича — так ураз!..
Родич передав малюка наступному родичеві, а той — ще далі й ще, аж поки стачило Бакхіадів, і малюк сміявся до кожного з них.
Бакхіади геть посмутніли й рушили додому. Така поведінка батька та решти родаків збентежила кульгаву молоду матір і змусила замислитися. Вона гукнула сусідського хлопчика й послала навздогін родакам. Хлопчик незабаром повернувся й усе розповів Лабді, докинувши насамкінець:
— Нахваляються повернутись!
Лабда почала гарячково шукати схованку для малюка, але нічого придатного не знаходила: якщо любі родичі заповзялись, то перекидають увесь двір і всю хату. Порятунку не було, а Лабда не могла чекати чоловіка, він міг пробути на полі й півдня.
— Я сховаю твого сина: там його ніхто не зможе знайти! — вигукнув хлопчик. — А ти сиди тут, бо як прийдуть і не знайдуть тебе вдома, кинуться шукати поза двором, а я не встигну його заховати! — Й хлопчик побіг з малям до скель.
Якийсь добрий демон підбив Лабду довіритися простому сусідському підліткові, бо щойно він зник, як у хвіртку всипалися Бакхіади. Спершу вони мовчки кинулися в дім, але нічого там не знайшли й почали перевертати в дворику все догори ногами.
— Де твій лапіфський вишкребок? — уже не криючись, горлали вони.
Лабда мовчала й не озивалася доти, поки вони заходились товкти її ногами по хворому животі. Не прохопилася б словом і після того, але в цей час у хвіртку заглянув той самий сусідський хлоп'як і підбадьорливо закивав їй головою. Лабда нарешті дала волю голосові та сльозам.
— Шукайте, все одно не знайдете! — закричала вона. — Хай ви будете прокляті всіма олімпійцями до п'ятого коліна! Мій син виросте й винищить вас усіх — я знаю про дельфійський оракул, мені розповів Еетіон. То вам буде відплата за всі мої страждання й приниження!..
Бакхіади обшукали ввесь хутір і теж нічого не знайшли. Лазили навіть попід голими скелями й по скелях, але боги були проти них: не підказали, де шукати. Бакхіади раптом злякались помсти богів, повернулися до Корінфа й більше не намагались убити Лабдиного сина.
А його тоді сусідський хлопчик сховав серед ластівочих нір: у скелях над хутором гніздились тисячі щурів-юриків, і коли хтось підходив надто близько до гнізд, вони здіймали страшенний лемент. Отой лемент і збив Бакхіадів з пуття.
І через тих-таки куцохвостих ластівок Лабда й Еетіон прозвали свого сина Кіпселом [1] . Народився ж він у другий рік 13-ї Олімпіади [2] .
Вирісши й змужнівши, Кіпсел таки захопив Корінф. Тиран із нього був крутий і навіть жорстокий, він багатьох своїх політичних суперників вислав з Корінфа й не одного вбив. Особливо безжальним був Кіпсел до родичів своєї матері Бакхіадів та інших аристократів, які правили Корінфом стонадцять літ. Він пробув тираном близько сорока років, успадкував же його владу син Періандр, якого за розум уважали одним із семи наймудріших людей світу, а за жорстокість дали прізвисько Кривавий Кіпселід: батько здавався проти нього справжнім добрягою.
[1]
«Кіпсел» грецькою мовою означає щур, стриж, юрик.
[2]
Другий рік 13-ї Олімпіади — 727 р. до н. е.
Періандр
Коли Кіпсел, Періандрів батько, помер, Періандр не мав жодного досвіду в державних справах. Просто батько робив усе сам. І не з тієї причини, що син видавався йому нездатним до державних справ, а через те, що Періандр не хотів мати з ним нічого спільного. За довгі роки правління Кіпселові не раз доводилося по лікті занурюватись у кров. На гребінь влади його замолоду винесла хвиля боротьби демосу з олігархією, але після перемоги Кіпсел чимраз частіше забував про це, керуючись у політичному житті особистою приязню та неприязню. Разом із винними у вигнання пішло багато цілком безневинних людей, разом із грішними головами евпатрідів часом летіли безгрішні, демос почав ремствувати на свого вождя, але той вождь уже не вважав себе ставленцем демосу. Він швидше почувався в Корінфі царем.
Ось чому Періандр не хотів мати нічого спільного з батьковою славою. Але боги все обернули на свій лад. Коли перестарілий Кіпсел відійшов у царство тіней, а його владу в Корінфі та області успадкував син, Періандр нараз усвідомив, що не так просто сидіти на найвищому стільці. Однодумці Кіпсела вимагали від нового тирана такої самої рішучості, а досі переслідувані шукали правосуддя й нагадували йому його ж задуми молодих літ.
Спочатку Періандр повернув до Корінфа чимало вигнанців. То були люди здебільшого вже немолоді, досвідчені в своїх та державних справах вихідці з демосу. А потім він раптом відчув, що мусить уже рахуватися з тими колишніми вигнанцями, влада ж поволі вислизає й вислизає йому з рук.