Золотий Ра
Шрифт:
Я запитую:
— А який вигляд вона мала в твій час?
— Двісті з гаком сувоїв папірусу по два лікті кожен, — відповідає Геродот, мружачись до полиць моєї бібліотеки, яка тягнеться від стіни до стіни. — Моя книжка тут оце ледве-ледве вмістилася б.
А в моїй книгозбірні вміщається зо дві тисячі томів.
Геродот поставив свою видану в наш час книжечку на місце, а потім відступив і глянув на неї від протилежної стіни. Книжка мов потонула в каламутному морі.
— Ти все оце перечитав? — питає він, і я розгублено
Як я міг пояснити, що немає потреби принаймні відразу перечитувати все, що стоїть у тебе на полицях, скажімо, кількадесятитомні енциклопедичні словники. А багатотомні батареї мертвих і живих класиків? А маса суто випадкових видань, до яких навряд чи коли дійде черга, бо якщо й настане їхній зоряний час, то лише в найближчому складі макулатури... Я спробував пояснити гостеві все це, але він затаврував його простим і звичним для себе словом «варварство». Я відповів, що серед нас тепер багато хто думає так само, мовляв, це інформаційний потоп, у якому рано чи пізно захлинеться цивілізація; коротше кажучи, справжній абсурд. А він знову дивиться на свою книжку:
— Я вклав у неї кільканадцять років життя, а її й не видно серед інших...
Я ж намагаюся виправдати особливості нашої доби:
— У папірусних сувоях лише моя бібліотека зайняда б величезний багатоповерховий будинок, а тепер такі бібліотеки має багато хто.
Гість мій скалить облямоване зморщечками око:
— Навіщо вам стільки книжок, якщо ви їх не читаєте? Може, для утеплення стін?..
Він дуже схвильований і не швидко заспокоюється, зрештою поблажливо підморгує мені:
— Нічого не зробиш, я давно казав, що з варвара важко зробити елліна. Але ти в розпач не впадай: ви, скіфи, найрозумніші серед усіх варварів!
Мені несподівано стає легко від цієї похвали, гість мій теж відчуває це й переймається добрим гумором.
— Я тобі ще не розповідав, як ваш стародавній цар зумів перелічити своїх підданців? — раптом запитує Геродот вельми зичливим тоном.
Я чесно визнаю, що знаю цю притчу з його «Історії», але він уже заглибився в спогад і замислено потирає пальцями зморшкувате чоло.
— Хіба написане на папірусі чи дошці порівняєш із живою розповіддю? До того ж цю притчу мені особисто розповів твій земляк-одноплемінець Темн. Може, він доводиться тобі й далеким пращуром, а пращурів ми обожнювали й мали за святих. Той казан на перехресті Священної путі я сам бачив: величезний мідний казан, від часу напівурослий у землю, його не зрушиш п'ятдесятьма парами волів...
— А може, ти розповів би про себе? — пропоную я. — Людство ось уже майже дві з половиною тисячі років намагається розгадати твою таємницю...
Я говорю це просто так, ні на що не сподіваючись. І, звичайно ж, не без підстав.
— Було б смішно, — каже мій гість, — коли б німий виступив із промовою на еклезії, а незрячий ловив рибу вудкою з поплавком. Та я в своїй «Історії» розповідав же не про себе. — Він несподівано прискалився на мене з-під кошлатої чорної брови, а обернене до мене велике вирячкувате око лукаво засміялось: — Коли читач знає про автора геть усе, вони втрачають цікавість один до одного. Це сказав Есхіл. А ти багато чув про життя-буття Есхіла?
Я розчарований і мовчу, а він так само хитро сміється оберненим до мене оком і запитує:
— Ти начебто не віриш у богів? — Я вибачливо розводжу руки, а він питає далі: — А розповідь про Аріона читав?
— Звичайно.
— А про дельфінів повірив? — допитується Геродот.
— Звичайно!
— Як можна не вірити в богів, а вірити в усілякі дурниці? — обурюється мій гість.
— У нас тепер про дельфінів багато пишуть і говорять, — кажу я непевно, не сподіваючись його переконати.
— А з Аріоном було зовсім не так, як написано в моїй «Історії». Коли хочеш — розповім...
Тепер я вже знаю, про що розповідатиме він мені в цю ніч: про славетного кіфареда, в якого так і не повірив до кінця. Чи, може, й тут усе виявилося набагато складнішим, ніж на пожолоблених від часу папірусних стрічках?
ЕЛЛІНИ Й ВАРВАРИ
Кіфаред із Метімни
Він жив давно: ще за Крезового батька Аліатта, лідійського царя. Батьки назвали його Аріоном, що мало означати «Найдоблесніший муж», а дали в спадок кайдани невільника. Який сміливець може бути з раба? Раб має право тільки важко працювати й кланятися господареві, а хлопець удався буйного норову й не вмів гнути хребта. До того ж музи наділили його божественним голосом і демонічним слухом.
Аріон ще з дитинства був поганим рабом: з-під батога лазив рвати хазяйські оливки, а коли підріс, так само з-під бича довбав у кар'єрі мармурові брили. Й тільки після нестерпно довгого рабського дня, коли колісниця Феба тонула за краєм Егейського моря, Аріон діставав саморобну кіфару й торкався натертими пучками її семи струн.
Хоч кістки крутило від перевтоми, раби сходилися послухати його пісень, а деякі тут-таки засинали.
Старий раб Антіз казав:
— На тобі, хлопче, перст Аполлона. — А тоді пошепки гаряче вмовляв його: — Втікай з цього проклятого мармурового кар'єру!..
— А як же ось це? — Хлопець поторкав пальцями бронзовий нашийник, у який одяг його хазяйський коваль.
— Руками людськими роблене, — відповідав раб Антіз, — руками людськими може бути й розбите.
— А оте? — Аріон показував на лоб Антіза, де розжареним бронзовим же тавром було випечено: «Хапайте мене!»