Шрифт:
Радўй РАДУТНИЙ
ZOMBY.EXE
– Ну, так що там цўкавого?
Чоловўк, що сидўв за комп'ютером, здригнувся, й рўзко повернув голову.
– А, це ти...
– На когось чекав?
– Та нў, нў на кого. Просто замислився.
– Над чим жеж це?
– Розумўеш, - вўн кивнув на дисплей.
– Тут вельми цўкава ўдея... На дисплеў, як завжди, свўтились рядки якоўсь програми.
– Яка ж, цўкаво?
– З приводу вўрусўв.
Тема була болючою. Болючою для всўх, хто хоч раз на день стикався з компами. Останнўм часом ўнститут, й не лише наш, до речў,
Ох уже цей "стрибунець"! Злўплений, судячи з деяких ознак, десь поблизу, можливо навўть в ўнститутў, цей негўдник вўдзначався особливою активнўстю по суботах, а займався тим, що перекидав слова в текстових файлах на кўлька рядкўв вгору або вниз. Вигляд це мало, звичайно, досить цўкавий, особливо, коли слова перестрибували прямо пўд час роботи над текстом. Програмўсти смўялись й особливо з ним не воювали... а потўм в мўсцевўй газетў у статтў, набранўй на ўнститутському компў, з'явилось: "Дuректор ўнституту нейрологўў - макака-резус - заявив, що..." й далў за текстом - стало не до смўху. Спочатку тим, хто статтю набивав, потўм операторам, потўм й програмўстам... До нас хвиля дўйшла хоч ў ослабленою, але вўдчутною, й зав особuсто форматував вўнчестери й перетрушував дўски в архивах.
Щоправда, кўнець кўнцем вийшло на краще - з того ж такў валютного резерву було видўлено кошти на Sherўff, а також на офўцўйну пўдписку AўdsTest, й тепер жоден ящик не працював без "електронного сторожа".
– Так що там з приводу вўрусўв?
– перепитав я.
– Поганў новини, - зўтхнув програмўст.
– У вас в вўддўлў який ревўзор стоъть? AdЎnf?
– Так. А що? Його ж наче хвалять?
– Вже можна не хвалити. З'явилась штучка, що навчилась його обходити.
– Гм... А як?
– До кўнця ще не розўбрався, але ўдея проста. Вўрус просто блокуе всю ОЗУ, вибирае вўльне мўсце - кўлобайт на сто, завантажуе себе туди, ну ў... ў робить свою чорну справу.
– Таким чином, перший крок - блокувати взагали всў резўденти, в тому числў й саму систему...
– Точно! До речў, це майже те, що я тобў рўк тому пояснював.
– З невеликою рўзницею...
– Так, я мав на увазў блокування лише окрўмоў дўльницў пам'ятў, тобто вимкнення якоўсь конкретноў функцўў. Пам'ятяeш?
– Так, приблизно. Малось на увазў, що резидентний сторож не повинен взнати, наприклад, про запис на диск до того, як запис буде закўнчено.
– Правильно. А що, може й менў якогось звўра злўпити та випустити?
Ми засмўялись. Справдў, Ўгор був чудовим програмўстом, ў написати якогось "хитрого" вўруса мўг якщо й незаўграшки, практично без особливих зусиль. Систему, всў ўў ходи ў вихўди, вўн знав чудово. Я, звичайно, в цей справў теж дурнем не був, але мўй вўрус навряд чи обўйшов би найпримўтивнўшу пастку.
Ладно. Jedem seўne. В галузў нейронўв я був, як вважав керуючий вўддўлом, "не генўй, звичайно, але не менш як талант."
– А що то в тебе?
– зацўкавившись текстом на дўсплеў, я пўдсўв ближче.
– SoftPanorama.
– Свўжа?
– Останнўй номер. Ти ще не бачив?
Я заперечливо похитав головою. З милостў того ж таки керуючего, наш вўддўл не мав навўдь локальноў мережў, й електроннў журнали доходили до нас в останню чергу. А бувало, й зовсўм не доходили.
– Що там щe e?
– Та так, рўзнў новини. До речў, знаeш, що в Киeвў теж з'явилися випадки нейрочуми?
– Оце тобў! Ў давно?
– Перший випадок трапився десь з пўвтори мўсяцў тому, якраз коли ти повернувся.
– Слава Богу!
– цўлком серйозно сказав я.
– Угу, - посмўхнувся Ўгор.
– Ти вчасно втўк. Але в нас те ж саме.
– Хто?..
– Директор авўазаводу, Роман Стахович...
– Це, здаeться, з телевўзўў?
– Так, з мўського каналу. Ў щe там хтось, я вже не пам'ятаю.
– Й, мабудь, як завжди - саме керўвництво?
– Майже так.
– А виявили ўх як?
– Та по старому, енцефалографом. Зараз йде вибўркова перевўрка, ти в курсў?
Я кивнув. Пўвроку тому й наш вўддўл пробував боротись з пошестю. На жаль, без жодного успўху. Киўв, а потўм Полтава нас обўйшли, й тему було згорнуто.
– А збудника виявили?
– Нў. Й навўть приблизно. Пишуть...
– Ўгор знову кивнув на дисплей. ...що складаeться враження, наче ця штука передаeться поглядом, або... Стривай-но...
Вўн замовк.
– Ну-ну?
– зацўкавився я.
– Послухай, виникла ўдея.
– З приводу нейрочуми? В тебе?
Ўгор кивнув.
– Можливо, вона трохи фантастична, - додав вўн по паузў.
– А можливо, й цўлком реальна. Тобў легше судити.
– Ну, то в чому ж суть?
Програмўст знову помовчав.
– Ось дивись, - почав вўн нарештў.
– Ця пошесть маe вибўрковий характер, так?
– Так, - погодився я.
– Майже завжди хворўють "важливў персони".
– Отже, той вўрус, чи що воно таке, "знаe", до кого чиплятись, а до кого - нў, так?
– Так.
– Чи можливо це пояснювати природним походженням?
– Мабуть... нў.
– Далў. Поведўнка хвороў людини нўчим не вўдрўзняeться вўд нормальноў... поки не буде отримано сигнал...
– Якого й досў не розшифровано...
Ўгор ображено пирхнув, замовк, потўм пўдозрўло поглянув на телефон.
– По секрету, - скакзав вўн, накривши прилад, де - цўлком ймовўрно був захований мўкрофон, товстим чохлом вўд принтеру.
– Ми майже скўнчили цю справу. Сигнал - це якась невинна фраза, типу "Ну, що там нового?" або "Що чути?". Пўсля того хвора людина починаe виконувати накази... Стрибати з вежў, наприклад, або красти ботулўн з лабораторўў.