Зона покриття
Шрифт:
— Відсутність зброї, можливо, врятувала не одне життя біженцям, які залишали місто.
— Цілком із тобою погоджуюся, — підтвердив Том. — Ти про тих двох, що билися за пивне барильце? Слава Богу, що в них не було пістолетів.
Клай кивнув.
Том відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на вузьких грудях і озирнувся. Його окуляри поблискували. Світне коло, яке відкидала гасова лампа, було яскравим, але маленьким.
— Одначе зараз я б від пістолета не відмовився. Навіть після того як бачив, якої шкоди завдає зброя. А я ж вважаю себе пацифістом.
— Давно ти тут живеш, Томе?
— Уже майже дванадцять років. Досить тривалий час, аби переконатися, що Молден помалу перетворюється на Задрипанськ. Ще не остаточно ним став, але це вже не за горами.
— Добре, тоді давай поміркуємо. У кого з твоїх сусідів у будинку міг би виявитися пістолет чи пістолети?
З відповіддю Том не забарився.
— У Арні Нікерсона. Він мешкає навпроти, через три будинки від мене. На бампері його «камрі» наклейка НСА [19] , а ще кілька перевідних картинок із жовтими стрічками і старий стикер «Буш — Чейні»...
[19]
НСА — Національна стрілецька асоціація США.
— Зрозуміло...
— А також дві наклейки НСА на пікапі, до якого він у листопаді чіпляє фургон і вирушає на полювання у ваших краях.
— А ми тішимося з виручки, яку забезпечує нам його дозвіл на полювання за межами штату, — сказав Клай. — Давай вдеремося завтра до його будинку і візьмемо зброю.
Том Маккурт подивився на нього як на божевільного.
— Звісно, цей чоловік не такий параноїк, як дехто з тих ополченців у Юті, — тобто він справді мешкає у Техачусетсі, — але на його газоні один із тих знаків охоронної сигналізації, на якому чітко сказано «ХОЧЕШ ВИПРОБУВАТИ СВОЄ ВЕЗІННЯ, ГНИДО?», і я не сумніваюся, що ти чув про правила щодо того, коли у члена НСА можна забрати зброю.
— Думаю, щось на зразок «тільки розціпивши холодні пальці трупа»...
— Саме так.
Клай нахилився вперед і виклав йому все, що стало для нього очевидним з того моменту, коли вони подолали спуск із траси-1: що Молден тепер був черговим дохлим містечком у Стільникових Штатах Америки і що країна поза зоною обслуговування, зараз, на жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом, зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Салем-стрит безлюдна. Він відчув це, коли вони наближалися... хіба ні?
Ні. Дурня. Ти відчував, що за нами спостерігають.
Справді? Та навіть якщо так, чи на таку інтуїцію можна покластися, чинити, як вона підказує, переживши подібний день? Про це навіть думати смішно.
— Послухай, Томе. Один із нас піде до будинку того Наклсона завтра, коли добре розвидниться...
— Його прізвище Нікерсон, і навряд чи це така вже гарна ідея, особливо тому, що Том Маккурт бачить своїм внутрішнім зором, що Нікерсон причаївся під вікном вітальні, стискаючи в руках заряджений автомат, який він приберігав на випадок кінця світу. І, схоже, він таки настав.
— Це зроблю я, — сказав Клай. —Я не піду, якщо сьогодні вночі чи завтра зранку ми почуємо в будинку Нікерсона постріли. І точно не робитиму цього, якщо побачу в нього на газоні трупи, з вогнепальними пораненнями чи без них. Я теж передивився всі старі серії «Зони сутінок» — ті, у яких цивілізація виявляється усього лише тоненьким шаром смоли.
— Або й того менше, — похмуро зауважив Том. — Досить лише згадати Іді Аміна, Пол Пота, і в обвинувачення більше нема питань.
— Я йтиму з піднятими руками. Подзвоню в двері. Якщо хтось відповість, скажу, що просто хочу поговорити. У найгіршому разі він звелить мені забиратися до дідька.
— Ні, у найгіршому разі він застрелить тебе на своєму довбаному килимку перед дверима і залишить у мене на руках дівчинку-підлітка, у якої немає матері, — відрубав Том. — Можеш скільки завгодно вдавати із себе розумника з тими старими серіями «Зони сутінок», тільки не забувай про бійку людей, яких ти сьогодні бачив біля бостонського метро.
— То було... Не знаю, як це назвати, але ті люди були божевільними в клінічному сенсі. У цьому ти можеш не сумніватися, Томе.
— А як щодо Вбивчої Берти з Біблією? І тих двох, що билися за барильце? Вони теж були божевільними?
Ні, авжеж ні, але якщо у будинку навпроти був пістолет, то Клай будь-що хотів його дістати. А якщо там кілька пістолетів, то непогано було б і Тома з Алісою озброїти.
— Я думаю про те, як ми подолаємо понад сто миль на північ, — сказав він. — Може, нам вдасться вкрасти машину і трохи проїхати, але є й інший варіант: весь шлях доведеться долати пішки. Ти збираєшся йти неозброєним, маючи для захисту тільки ножі? Я звертаюся до тебе, як серйозний чоловік до іншого серйозного чоловіка, бо деякі люди з тих, що нам зустрінуться по дорозі, обов'язково будуть озброєні. Тобто ти і сам це знаєш.
— Так, — підтвердив Том і, запустивши пальці у своє акуратно підстрижене волосся, смішно скуйовдив його. — І я знаю, що Арні та Бет, мабуть, зараз немає вдома. Вони були схиблені на різних електронних новинках не менше, ніж на зброї. Він завжди патякав по мобільному за кермом свого здоровенного фалічного «додж-рема».
— От бачиш! Що й треба було довести. Том зітхнув.
— Добре. Усе залежатиме від того, як складеться ситуація вранці. Згода?
— Згода. — Клай знову взяв свого бутерброда. Тепер він відчув легкий голод.
— Куди вони поділися? — запитав Том. — Ті, яких ти називаєш мобілоїдами. Куди вони пішли?
— Не знаю.
— Я ось що думаю, — сказав Том. — Я думаю, що вони позаповзали в будинки й будівлі приблизно о тій порі, коли зайшло сонце, й повмирали.
У погляді Клая читався сумнів.
— Поглянь на ситуацію раціонально і переконаєшся, що я маю рацію, — продовжував Том. — Ти згоден зі мною, що, ймовірніше за все, це був якийсь терористичний акт?
— Схоже, що це єдине можливе пояснення, хоча я не доберу, як можна запрограмувати будь-який сигнал, байдуже якої руйнівної сили, на такі дії.