Зона покриття
Шрифт:
— Ти вчений?
— Ти ж знаєш, що ні. Я художник.
— Тобто, коли уряд інформує тебе, що з літаків можна спрямувати комп'ютеризовані смарт-бомби таким чином, щоб вони проникли через двері бункера в пустелі, на відстані приблизно дві тисячі миль, все, що ти зможеш, — подивитися на фотографії і прийняти на віру, що така технологія існує.
— Хіба Том Кленсі мені брехатиме? — без тіні іронії запитав Клай.
— І якщо та технологія існує, чому б не припустити, хоча 6 абстрактно, що ця теж є?
— Добре, розшифруй.
— Приблизно о третій годині цього дня якась терористична організація, можливо, навіть уряд маленької держави, посилає щось на зразок сигналу або імпульсу. На цей момент нам доведеться припустити, що цей сигнал був переданий на всі мобільні телефони у світі. Сподіватимемося, що цього не сталося, але зараз, думаю, ми мусимо припускати найгірше.
— Усе вже скінчилося?
— Не знаю, — відповів Том. — Хочеш взяти мобільний і з'ясувати?
— Ризиковано, — озвався Клай. — Мій синок вимовляє touche [20] . Благаю Тебе, Господи, хоч би він і досі так це вимовляв.
— Але якщо це угруповання може передати сигнал, який позбавить розуму кожного, хто його почує, — продовжував Том, — то хіба не може статися так, що сигнал також містить для них вказівку накласти на себе руки через п'ять годин? Або просто лягти спати й перестати дихати?
— Я б сказав, що це неможливо.
[20]
Touche (фр.) — туше; доторкнись. Гра слів. Англійською слова «ризиковано» (touchy) та «туше» (touche) пишуться майже однаково.
— Раніше мені б і на думку не спало, що на мене від готелю «Пори року» через дорогу пертиме божевільний з ножем, — відзначив Том. — Або що Бостон згорить дотла, а все його населення, тобто та частина, якій пощастило, бо в неї не було мобільних телефонів, втече з міста мостами Містик і Закіма.
Він нахилився вперед, пильно розглядаючи Клая. «Він хоче в це вірити, — подумав Клай. — Не марнуй часу на те, щоб переконати його в протилежному, бо він справді, справді хоче в це вірити».
— Певним чином це нічим не відрізняється від біотероризму, якого так боявся уряд після одинадцятого вересня, — стверджував Том. — За допомогою мобільних телефонів, які нині стали основною формою спілкування в нашому повсякденному житті, ти водночас перетворюєш народ на новобранців у лавах своєї армії — армії, яка в буквальному розумінні цього слова нічого не боїться, бо вона божевільна, — і знищуєш інфраструктуру. Де зараз Національна гвардія?
— В Іраку? — навздогад кинув Клай. — В Луїзіані? Жарт вийшов не надто вдалий, і Том не посміхнувся.
— Ніде. Як можна задіяти національну армію, якщо навіть та сама мобілізація повністю залежить від стільникової мережі? Щодо літаків, то
Клай похитав головою, заворожений блиском у Томових очах за скельцями окулярів. Це були майже очі провидця.
— Вони побачили, що ми збудували точну копію Вавилонської вежі... конструкція якої трималася на самих лишень електронних тенетах. За лічені секунди вони змели мережу, і наша вежа впала. Усе це зробили вони, а ми троє — немов жуки, що завдяки щасливому збігу обставин врятувалися з-під ноги велетня, яка б неминуче нас розчавила. Усе це зробили вони, і ти гадаєш, що вони не могли закодувати сигнал таким чином, щоб він змусив уражених просто заснути і перестати дихати за п'ять годин по тому? Що для них цей трюк порівняно з попереднім? Як на мене, дитяча забавка.
— Як на мене, час нам вже трохи поспати, — промовив Клай.
Якусь мить Том сидів непорушно, трохи згорбившись над столом і дивлячись на Клая так, ніби не розумів його слів. А тоді засміявся.
— Еге ж, ти маєш рацію. Мене занесло. Вибач.
— Пусте, — відповів Клай. — Сподіваюся, твої слова про те, що всі психи мертві, — правда. — Помовчавши, він додав: — Тобто... якщо мій малий... Крихітка Джонні... — І не зміг закінчити. Частково або, може, переважно тому, що не був певний, чи хоче, щоб його син залишився живим, якщо той удень спробував скористатися мобільним і дістав той самий імпульс, що й Світла Фея та Бізнес-вумен.
Том потягнувся до нього через стіл, і Клай обома руками взяв його тендітну руку з довгими пальцями. Він бачив, як це відбувається, відсторонено, наче перебуваючи за межами власного тіла, і коли заговорив, то здавалося, що говорить не він, хоча губи ворушилися, а з очей капали сльози.
— Я так боюсь за нього, — промовляли його вуста. — Мені страшно за них обох, але найбільше за свою дитину.
— Усе буде добре, — сказав Том, і Клай розумів, що він бажає йому тільки добра, але все одно ці слова сповнили його серце жахом, бо це був один із тих випадків, коли не залишається нічого, крім як сказати: «Ти впораєшся» або «Йому зараз краще, ніж нам».
Пронизливі крики Аліси розбудили Клая, коли він саме бачив сумбурний, але приємний сон, у якому знаходився у палатці для гри в бінґо на Ейкронському ярмарку штату. У цьому сні йому знову було шість років — може, навіть менше, але точно не більше, — і він причаївся під довгим столом, за яким сиділа його мати, дивився звідти на ліс жіночих ніг і вдихав солодкий запах тирси, у той час як співучий голос вигукував: «Бе-12, гравці, Бе-12! Це вітамін щастя!»