Зозулята зими

Картина зимового міста у романі Дари Корній і Тали Владмирової нагадує графіті – яскраві грубуваті мазки фантазії на понурім облупленім фасаді будівлі, що ніколи не стане пам’яткою архітектури. Олів’є та шампанське передноворічної пори, кривобокі ялинки, що осипають квартири хвоєю, феєрверки, телевізор, есемески цілу ніч – так годиться святкувати, щоб у перший день Нового року ходити з важкою головою й налитими кров’ю очима, – це і є та стіна, на якій проступають химери потойбічного світу. Очікуваного дива у

Усе, що я відчувала при прочитанні роману, можна окреслити кількома словами: вампіри, відьми та потерчата не такі страшні як реальність, яка тут напрочуд впізнавана, й настільки звична, що більшість із нас покірно сприймає її як абсолютне зло. А що вдієш проти абсолютного зла? Навіть не намагайся пручатись. Ще Монтень говорив, що правда завжди одна, а брехня має безліч форм. Не треба нас у цьому навіть переконувати, ми з цим живемо вже давно.

Я пригадую повість ізраїльського фантаста Песаха Амнуеля «День перший, день останній», у якому світ потрохи очищується через те, що грішники отримують «по ділах своїх»: вони просто зникають на очах інших. Спершу ті, що згрішили більше, потім решта. Бог має список. Він, нарешті, починає виконувати свою роботу.

А в романі «Зозулята зими» подібний список складає людина, яка прагне помсти, бо милосердя і прощення їй не властиві.

Що ж, буває й таке диво: коли всім байдуже, комусь одному раптом стає не все одно, і в нього в руках випадково опинились ресурси для здійснення помсти. Але не поспішайте аплодувати герою-меснику Очищуючи місто від убивць, ледарів, повій, ця людина (не будемо розкривати інтригу) здійснює акт помсти руками скривджених дітей-сиріт, якими маніпулюють духи-потерчата, відомі нам здебільшого з драми «Лісова пісня» Лесі Українки. Не всі дітки після смерті стають ангелами. Не тому, що вони встигли нагрішити, декому просто доведеться чекати, поки не буде покарано тих, хто їх скривдив.

Моторошна реальність. Десь зачаїлась істота, яка смикає маріонеток помсти за мотузочки, і, врешті, коли її виявлять, припиняться убивства великих світу сього, еліти, як вони самі себе називають, всесильної касти людей, для яких не існує законів. Таке може трапитися лише в країні, де справедливість не для всіх. Ні Стівен Кінг, ні Дін Кунц не напишуть чогось подібного про рідну Америку. У них і не буде такого фіналу. Ну вбили, ну перестали вбивати, нам до цього нема справи. Ось що дійсно страшно. Чи подивишся в дзеркало, чи визирнеш у вікно – все саме так. Людина людині і не друг, і не ворог, людина людині – ніхто.

Творча інтуїція авторок помножена на материнський інстинкт мала б принести успіх цій непростій книзі, яка, попри містичні барви, є цікавим документом нашої доби, бо називає речі їхніми іменами, а не заколисує читача романтичними ілюзіями. У такому багатоголоссі, бо структура роману складається з монологів окремих дійових осіб, пов’язаних дуже складними стосунками, можна надибати, вельми цікаві судження аж ніяк не в чорно-білій гамі. Саме ці люди (і не зовсім люди) надають зимі барв, яскравих і теплих. І їм байдуже, чи хтось оцінить ці зусилля. Головне, нам усім разом дочекатись весни.

Галина Пагутяк

А нехай його! Оце халепа.

І звинуватити нема кого, ну, хіба що себе.

Скільки разів чув про раціональний розподіл праці й не заперечував ніколи цієї тези. Знав же, що не варто чекати від охоронця вміння рахувати – з цим ласкаво просимо до бухгалтера. А якщо не до бухгалтера, то мусиш перевірити усе сам.

А я чомусь вирішив, що наш охоронець Василь пороху хоч і не винайде, зате до одинадцяти полічити второпає. Помилився, завдання виявилося надто складним: пальців на руках лишень десять.

І що отримуємо в результаті?!

А ось що. Довкола під прицілами телекамер гасає одинадцятеро малюків: і дошкільнят, і молодших школярів. А яскравих пакунків із подарунками у нас – десять.

Ех, Васю-Васю! Як то кажуть, «підвів мене під монастир». Бо наш коханий шеф, коли зараз йому не пощастить побавитися з маленятами у справжнього Санта Клауса, спустить за це шкіру з довіреного помічника, тобто з мене.

І якщо я матиму хоч трохи часу перед звільненням, то вже дуже постараюся попсувати кров Василю. Хоч би за його сьогоднішню бадьору скоромовку: «Журналюжки камери-мікрофони приготували. Батьки усіх десятьох малявок причепурили, тобто прилизали-причесали, і типу наказали – бути ґречними, бо… Ну, хай начуваються… А, ще! Машину, ту, що в подарунок, пригнали і перевірили. Усе буде хокей!».

От тобі й хокей. Чорт! Є в мене дурна звичка прокручувати отак у голові найгірший із можливих сценаріїв, хай навіть проблемка ледь замайорить на обрії. Ніби на відкуп вертихвістці-долі. Але по тому, ніби на противагу народжується й сценарій, як вирішити саму проблему.

Це ж і зараз таке-от швидесенько зметикувалося. Дмитро, новий водій шефа, вже гайнув до найближчого кіоску з іграшками. Хлопчисько, звісно, куди йому до досвідченого попередника Михайловича, але цяцьку якусь купити, думаю, зможе.

Якщо Дмитро не схибить, то ніхто з малюків не залишиться ображеним, принаймні, не під час зйомки новинного сюжету, проплаченого до останньої секунди.

Звично влаштовуюсь так, аби мати змогу реально оцінювати «експозицію» і не потрапляти зайве на очі операторів.

Нічогенька така собі історія. Мелодраматична. Голова дуже-дуже поважної в місті фірми перед Новим роком дарує багатодітній родині мікроавтобус. Щасливі посмішки на фоні дорогого, у прямому сенсі слова, подарунку.

Добре, що сніг із неба не сипле, – техніці працювати буде легше.

Саме зараз матуся родини зі сльозами вдячності розповідає, як їм потрібна та автівка, як вона зверталася з проханням до міськадміністрації та в інші державні інстанції, але все даремно. Її не хотіли слухати, відкараскувалися наче від божевільної. Та, слава Богу, цей світ не без добрих людей… І так далі, і тому подібне.