Зворотний бік світла
Шрифт:
— О, маєш, і хто ж то такий гуманний тут з’явився? Невже та почвара, що сама життя забирає і сентиментами при цьому кидається? Попробуй, кажеш? — майже засичав. — Попробую! І що ти зробиш? Мені начхати на наслідки, йди краще покарай свою колежанку Птаху, то вона винна у тому, що відбувається. Відійди, Маро, вбік, ти — така ж сама безсмертна, як і я. Я влаштую тобі великий бал — море трупів та неоплаканих душ, бери — веселись. Ти ж любиш це! І не погрожуй мені. Віднині ніхто мені не указ, крім батька — він би мене зрозумів.
Мара пильно дивилася
— Батько, кажеш? О, так, Мор тільки те і робить все своє безглузде життя — зваблює, обдурює, вбиває, мстить. Тому я колись від нього й пішла, заплативши за волю, як бачу, надто велику ціну.
— Що ти таке верзеш, жінко! Хто ти така, щоб розпікати мого батька, наймогутнішого серед темних?! Мій батько — моя гордість, не смій паплюжити своїм поганим ротом його славне ім’я. Він зради вміє прощати, він не Птаха, він — це моє все сьогодні.
— Та ну, якщо посмію назвати твого батька бараном чи віслюком? Що ти мені зробиш? Навернеш ще одним з отих дурнуватих заклять, яких тебе Мор навчив? А чи навчив він тебе відбивати їх? Я також декілька знаю новеньких-свіженьких, може, позмагаємося. Тільки май на увазі, любчику, це такі, яких тебе не навчено. І знаєш чому?
Стрибог здивовано закліпав очима. Він чув від батька, що Мара колись була на боці темних, але одного разу чомусь пішла від них. Ні, вона не перейшла на бік світлих і не стала сірою. Просто зробилася нічиєю. Є в їхньому світі пара таких недотеп, у Яровороті їх називають спостерігачами. Але слова Мари, що вона знає їхні сімейні прокляття і вміє їх відбивати, трохи його спантеличили. Бачив — вона не обдурює.
— Не буду я тебе чіпати. Йди геть. Чого напосілася? Зачепили твою Пташку? Прийшла, командує, наказує. Яке ти маєш право наказувати мені? Таке право має хіба що батько і все.
— Та ну? — Мара якось трохи сумно посміхалася. — Отой небезпечний маніяк-різник, якого давно вже слід позбавити безсмертя і який зараз просто змушений стримуватися?
— Не смій ображати батька! Чого припхалася? Я тебе кликав? Ще помирати не збираюся.
— Ти не збираєшся, і вони також, — Мара тицьнула пальцем у бік міста. — Гарний син свого батька.
Останні слова говорилися зі зневагою, трохи зі зверхністю. Стрибог стиснув кулаки, лють заполонила його зсередини, ще мить — і він вибухне:
— Мій батько зробив мене таким, яким я є, а ти, а ти…
Мара опустила очі додолу:
— А я? Зробила велику помилку. Не слід було залишати тебе з Мором. Та коли з’явилася у твоєму житті Птаха, зраділа дуже й подумала, що вона зуміє підправити те, що не вдалося мені.
Мара журно посміхалася.
— Чекай, що значить: залишати з Мором? Агов, Маронько, в тебе з головкою все гаразд?
— Я — твоя мати, Стрибоже, та, що народила тебе.
Навіть вчинок Птахи
— Ні-ні-ні, не може такого бути, тому що не… — Стрибог почав задкувати, викинувши перед собою руку, мов щит, перечепився ногою за суху гілку і гепнувся. Сидів, розгублено дивлячись знизу вгору на величну постать Мари — володарки смерті.
Вона — його Мати? Обхопив голову руками, в голові панував хаос. Ще трохи, і він здуріє від того всього. Птаха, Мальва, а тепер ще й це… Мара присіла поруч. Він дозволив їй сидіти поруч. Вона поклала йому руку на голову, і він раптом кудись провалився, спочатку то була суцільна темрява, потім розвиднілося і…
Він — маленький семирічний хлопчик. Батьки сваряться в спальні, і вже не вперше. Він не звертає на це уваги. У вітальні заліз під стіл, уявляючи його печерою, в якій мешкає страшний Дванадцятиголовий Змій, а він мусить його побороти. В кімнату вбігає розлючений Мор, слідком — не менш сердита Мара. Хлопця вони, звісно, не бачать. Бо вони зайняті сваркою, власними переживаннями, мареннями.
— Цьому ніколи не бути! Чуєш, жінко? Придумала ж таке: піти і забрати з собою сина? Нізащо, дорогенька, тільки наважся, ти мене знаєш. Що це за вигадана історія про твоє так зване спостерігання? Брехня! Я за вітром пущу всі твої пречудові світики, якими ти опікуєшся. Що, цікаво, тобі наобіцяли, що ти зважилася покинути нас? Це робота світлих, точно!
— Світлі тут ні до чого, Море. Мені набридли твоя жорстокість і постійне маніакальне бажання вбивати, шматувати, нищити. Ще трохи — і не залишиться, крім нас, нікого…
— От і добре, смертні заслуговують на таке поводження. Помилка творіння!
— Це безглузда розмова, вже всоте повторюємося. Вони — не помилка, як і ми. Чи ти сумніваєшся в мудрості Творця?
— Я не сумніваюся в Творцеві, я сумніваюся в тобі. Не пересмикуй! Малого не віддам і тебе не відпущу.
— Відпустиш, бо знаєш, що не маєш на мене жодної управи. Чи ти хочеш, може, щоб в родинах темних перестали народжуватися нові безсмертні?
Пауза. Мор не хотів цього і далі вже говорив трохи спокійніше:
— О, як ти заговорила? Маніпулюєш мною? Можеш забиратися, якщо так тобі дуже горить, але…
Мор жорстоко посміхався. Мара добре знала, чого можна чекати від чоловіка, бо той коли мстився, то не жалів нікого і нічого.
— Але без Стрибога! А то… Ну, ти зрозуміла!
Опустила очі додолу. Думала якусь мить, та, схоже, вона передбачала, що все може так закінчитися:
— Що ж. Вибір без вибору? Пропоную угоду. Стрибог житиме з тобою, однак віднині я контролюватиму твої дії, Море, щоб наламаних дров було якнайменше. Рівновага, чоловіче, рівновага.
— Добре, — доволі легко погодився Мор.
— О, ні! Ти маєш поклястися, що дотримаєш слова.
Мор трохи розгублено дивився на Мару. Вона була жінкою, але не дурною.
— Добре-е-е-е, той — клянусь!