Зворотний бік темряви
Шрифт:
Назва Птасі здалася трохи дивною та разом із тим цікавою. Треба буде якось розпитати, чому так назвали. Знала ж, що в тих краях, як і будь-де, сакральним речам звичайних імен не дають. Учитель йшов попереду, показуючи та прокладаючи дорогу. Наказував не відставати і обов’язково ставати своїми ногами в його сліди. Птаха тільки здивовано стенула плечима. Що за дурні накази, але поки вирішила не сперечатися – ще встигне. Йти було не дуже зручно. І не лишень через те, що кроки в Мирослада були більші, аніж її. Птаха часто ходила босоніж, але то було в Яровороті, де земля лагідна, піддатлива для ніг. Тут вона здавалася чужою, мачухою. Чула, що ступні ніг заніміли, шпичаки та гілочки боляче впивалися в шкіру. Тоді вперше пожалкувала, що свої постолики залишила під березою. А оскільки була досить впертою, то не стала скаржитися Миросладу. Ще чого?! Вона терпітиме, хай навіть вічність.
Мала перевести увагу з фізичного дискомфорту на щось інше. Тому пробувала розговорити Учителя, ставлячи йому різні питання. Той сухо відповідав короткими уривками: «Так, ні, ага, може, побачиш згодом, про це пізніше». Це врешті Птасі набридло, і вона заткнулася. Ступні ніг уже навіть не боліли, а нестерпно пекли. Тому мусила знайти собі якусь іншу розвагу, зосередитися ще на чомусь.
Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж їх кроною заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння, яке блукало листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому. Птаха дивувалася, як упевнено рухається її провідник та знаходить тільки йому відомі напрямки, бо стежкою шлях, яким вони рухалися, назвати було важко. Врешті, коли ноги зовсім задерев’яніли і здавалося, що якщо зробить ще крок, то помре на місці, ліс порідшав. А ґрунт під ногами зробився м’яким, наче тісто.
Мирослад через плече кинув їй:
– Зараз особливо будь уважна, Птахо. Починається болото. Я йтиму повільніше, а ти вважай і ногами ступай тільки в мої сліди.
Птаха згідливо кивнула, хоч Мирослад цього й не міг бачити. У сліди – то в сліди. І так вона за ним телепається, наче прив’язана. Пейзаж довкола змінився. Став набагато цікавішим, інколи навіть несподіваним. Забула навіть про біль у ногах. Зліва відкривалося плесо ріки. На ньому плавали чорні лебеді. Таких вона бачила тільки один раз у житті і то на свято Ярилове, коли приходив час весняного рівнодення та святкувався Новий рік. У Яроворот приїжджали звідусіль гості. Почесними та жаданими вважалися невритяни. Вони обов’язково хизувалися перед гостями в майстерності переверництва. Отоді вона й побачила на тому святі чорного лебедя, в якого перевернувся на очах юрби юний хлопчина. Він стояв посеред натовпу в довгому чорному плащі, з довгими широкими рукавами. Заграла дивна музика вітру, так грав тільки один інструмент, і то була сопілка-колянка, яку привезли ті ж таки неврійці зі своїх країв. Грала вона особливо чисто та пронизливо. Наче позичала голос із того горіхового дерева, з якого була зроблена. Неймовірне видиво. Сопілка грала, юнак танцював. Мить – і вже в небі тріпоче крилами чорний лебідь…
І от зараз перед нею не людина в подобі птаха, а справжні чорні лебеді.
Чорні лебеді на плесі плавали вільно та, здається, зовсім не зауважували людей. Наче то не люди були, а так – кущі чи дерева, що рухалися. Пройшли якийсь десяток метрів, і лебедів змінили сірі журавлі, потім були гуси, різні види качок. Десь зовсім поруч власною доріжкою пробігла руда лисиця, вгорі на поодиноких деревах вовтузилося птаство. Ліс жив власним життя, не звертаючи уваги на двоногих істот, що йшли своїм маршрутом, наче для нього, цього лісу та його мешканців, це було звичною справою. А можливо, так і було? Це зачарувало настільки сильно, що Птаха враз забула про наказ ступати в сліди і вже брела як-небудь, пожадливо крутячи головою то вправо, то вліво.
І враз Миросладова стежка повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке безмежжя води, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Справа бобри щось там будують. Чап-чалап – зліва неймовірно красиві та граційні трясогузки… Вона розуміла тепер, чому Вчитель мовчав, він хотів, щоб вона менше тратила сили на розмови і змогла краще роздивитися його світ. Бо розмови відволікають.
Учитель Посолонь каже, що людське вухо збудоване так, що може вловлювати шуми відразу з трьох рівнів сприйняття: звичайні розмови, буденні шуми, тоді – повчання та знання і найважливіший рівень – мова духу, яку вміє чути не кожен, але прагнути повинні всі. А дух присутній там, де є прагнення любові. Свій дух мають і ліси, і води, і небо… Птаха прагнула всім серцем почути ту мову. Ех, якби ж то все було так просто!
Справа від стежки відкривалося розцяцьковане білими лілеями плесо. Красиво! Птаха вдихнула на повні груди, однак крім запаху багна нічого не відчула. От якби понюхати хоч одненьку квіточку. То, напевне, неймовірне відчуття! Зупинилася. Вона наздожене Вчителя, от тільки зірве одненьку. Випустила з очей слід Учителя, відступила вбік, досить спритно вхопившись рукою за довге стебло квітки і… Замість того, щоб дати зірвати її, піддатися бажанню дівчини, квітка навпаки потягнула її до себе. Буль…
Вона тонула. Усе відбувалося настільки швидко та несподівано, що незчулася навіть, як стебло лілії також вчепилося в неї і зо всіх сил потягло за собою вниз. Не встигла ані крикнути, ані випірнути, щоб гукнути на допомогу, не здогадалася навіть розтиснути руку. Дівчина занурювалася в твань, опускаючись дедалі нижче і нижче. Уже не вистачало в легенях повітря, вона не могла нічого бачити, бо з’ясувалося, що то і не річка зовсім. То справжнє неврійське болото, покрите зверху водою. Про нього ходили різні побрехеньки Яроворотом: що воно живе, що має душу, що той, хто туди потрапляє, стає або його бранцем, або мертвим, та й ще купа різного. І тепер ті побрехеньки для юної Птахи ставали реальністю. Баговище міцно тримало її в своїх липких обіймах, бруд заліплювало очі, ліз у вуха, до рота. І коли здавалося, що це вже кінець, чиїсь міцні та сильні руки потягнули її вгору, до світла, до неба, до сонця.
Очуняла на зеленій галявині. Мирослад дивився на неї невдоволено та трохи сердито:
– Отямилася? Халепниця, а не безсмертна. Я кому наказував – не виходити з моїх слідів?
– Та я ж, той… Тільки той, – почала виправдовуватися, відчувала на зубах та в роті землю, випльовувала її. Прокашлялася: – Та я ж хотіла тільки квітку зірвати і все.
– Що? – Тут чоловік уже не на жарт розгнівався. – Не ти її садила, щоб рвати. А ще Посолонь тебе травницею називає. Ти добре знати маєш, що можна чіпати, що ні. Я ж у твоєму світі у твоєму саду квіти не смію рвати. Ото вже мені морока з тими йолопами. Щоразу одне і те ж. Думаєш, що якщо тебе Перемінником нагородили, то ти вже можеш робити що захочеш. Тільки не тут, мала, чуєш? Ще одна такий виверт і… я тебе з халепи не витягуватиму. Хай тебе, дурепу таку, ліпше хробаки з’їдять…
– Але ж я… – заткнулася, спіткнувшись об грізний погляд чоловіка.
– Давай без я, добре? У нас не прийнято багато галайкотіти. У нас прийнято уважно слухати і виконувати приписи.
Не накази, а приписи. І вже спокійно попереджаю. Без дозволу нічого не чіпати, навіть напівкрока вліво чи вправо не відходити, якщо заборонено. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обережно та тихо, наче по шклі йдеш. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі. Ота лілія, яку ти хотіла зірвати, зовсім не бажала твоєї смерті – вона просто боронилася, захищалася від нападника. А ти, недолуге творіння, не здогадалася розчепірити пальці та випустити стебло рослини. От вона тебе і потягла за собою у свій сховок. Затям собі, мала: у світі смертних неврів ти стаєш також смертною. Забудь тут про свою вищість, характерництво, магію. Тут вони майже безсилі. У Невридії діє власне чародійство – химородництво природи. Це єдність всього живого і неживого також. Бо й камінь має душу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не зрозумієш, правда це чи легенди. Закарбуй на своєму безсмертному носі, дорогенька: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії не виживеш. Коли навчишся хоча б трохи правильно ходити, думати, дихати, чути, слухати, бачити, то, може, і доживеш до того дня, коли тобі світ неврів дозволить отримати власний тотем. А поки, невдахо, ти лишень лялечка в коконі. І, до речі, мешканець кокону не завжди стає метеликом. Чого розсілася? Вставай, а то нас зачекалися вдома.
Птаха ледве стримувала сльози. Ноги просто нестерпно боліли, як і душа. З нею ще ніколи ніхто так не розмовляв. Її ніколи не називали невдахою. Була найкращою. А тут цей смертний бовдур сміє їй, великій безсмертній, вичитувати. Та хто він такий? То він невдаха, а не вона. Болотний довбень! Але той смертний бовдур, може, і не вмів читати думки, але те, про що подумала Птаха, зрозумів:
– Що? Образилася? Звикай. І не дивися на мене вовком. А ліпше слухай уважно, запам’ятовуй кожне слово, бо здохнеш тут. І не думай втекти назад. По-перше, втонеш у болоті, бо дороги не запам’ятала. А по-друге, якщо навіть пощастить і припустити, що не гав дорогою ловила і зможеш доплентатися до воріт, то знай: наші ворота тебе не випустять. Бо ти не маєш печаті тотему на чолі, ти наразі порожня, як моя баклажка зараз.