Зворотний бік темряви

Корний Дара

Ошелешено застигла на місці. Отак вони і стояли одна проти одної, роздивляючись і чекаючи, котра перша не витримає та зробить помилку. Птаха згадала, як Учитель Мирослад розповідав їй про дивний танець душ.

Коли мисливець та його здобич зустрічаються, то їх душі танцюють. Ти, Птахо, зараз граєш роль жертви і можеш по-справжньому перетворитися на неї чи відмовитися від цього, тобто не бути тим, ким хоче бачити тебе мисливець. Він зазирає очікувально в твої очі. Вдивляється, жде, коли ти схарапуджено відведеш свій погляд. Він шукає в твоїх очах страх, сум’яття, невпевненість… Він гарчить загрозливо, показує свої ікла, наче натякає: я не твій друг і можу тебе розірвати, тож спробуй утекти… О, це провокативний натяк жертві, яка найчастіше клює на цей гачечок і перетворюється на мертву здобич.

«Ніколи не смій повертатися до хижака

спиною, як і до ворога. Тим паче втікати. Наздожене і безжально знищить…» Вона добре завчила урок Учителя Мирослада.

Рись гарчала, грізно підходила майже впритул. Чи було тоді страшно? Так, дуже. Але Птаха якнайглибше запхала свій страх досередини і вдавано байдуже спостерігала за поведінкою хижака – роздратованого, небезпечного, але такого красивого. Стояла і слухала себе. І враз відчула, як всередині у ній починає прокидатися дикий звір. Він розкручується з маленької цяточки, звивається спіраллю, росте. Руки стають сильними та міцними, в ноги вливається міць. Тіло повниться шалом та бажанням. Те її перетворення не було схожим на перетворення на Птаху-Магуру. Бо не виростали крила і душа не відривалася від землі, проте й зараз вона прагнула лету. Мить перетворення, коли середину заполонює ніч, всіяна зорями, ніч, у якій немає опори… Очі краще бачать, вуха ліпше чують. Чують звук тріснутої гілки на дереві, сухої травинки під ногами, шерхіт листочка, якого пустун вітер зірвав з дерева і той панічно закрутився в танці. Чують кішку-хижачку, що враз із жорстокого мисливця зачала перетворюватися на когось іншого. Їй відчайдушно захотілося заспівати, як того разу, коли вперше ставала Магурою. І вона зрозуміла: це знак. І вже не стримувалася, відпустила себе.

І заспівала. Жахливо-гучне ричання розірвало спокій лісу, ричання рисі проти нього – то муркотіння кішки. Птаха була всередині цього безжалісного звіра і водночас контролювала його. Вона зараз могла розчавити хижу рись, як мураху. Чи хотіла вона цього? Одна її половина жадала крові, дика і неприборкана, котра на генетичному рівні пам’ятала, звідки вона прийшла, бо оті мільйони років зростання не минули намарно. І наче з-під підвалин добротної будівлі вони говорили з нею. Ти також хижак, досконалий вбивця, ти, сестро, не вища від нас, ти одна з нас і, якщо захочеш, можеш відчинити двері та увійти в Храм Вічності, де межа між тим, що було мільйони літ назад, і тим, що ще не настало, стерта… Пригадуєш, сестро, солодкий смак крові на губах, кров-локриця з гірчичною поливкою в горлі, шум вітру у скронях і ще живе та тепле серце ворога перед очима? Воно стукає, б’ється, тріпоче в розтерзаних грудях жертви, яка навіть не чинить опору, програвши свій танець. А ти продовжуєш його танцювати, танець мисливця і жертви, бо ти зараз ведеш і знаєш куди…

Чорна безжальна пантера.

«Але ти вилюдніла, сестро, – говорить вічність всередині, – за мільйони років змінилася, бо виросла й отримала крім інстинктів ще й міць, щоб керувати ними».

Крок, ще крок у танці і зупинка.

– Я не хочу тебе вбивати, – ти промовляєш слова прамовою, яку однаково добре розуміють і люди, і тварини, і трава. – Я твоя сестра. Я також кішка…

Того вечора вона привела в Милоград дику кішку, рись… Неври трохи скоса позирали в її бік. У поселенні тримали собак, кіз та турів, але диких кішок – жодної. Птаха налила рисі в миску козячого молока, погладила по шерсті. Та голосно замуркотіла. Кішка – то тільки кішка, навіть коли вона дика.

– Тут тепер також твій дім, кішечко. Але ти будь-коли можеш повернутися до лісу. Ти вільна. Нікого з людей не ображати, з тварин, що служать тут людям, теж, бо ти відтепер одна з нас.

– Ти знайшла свій тотем, Птахо, – сказав чи запитав її увечері Учитель.

– Так, знайшла. Магура та чорна пантера. То вона допомогла мені знайти мій тотем, – відповідала Птаха, гладячи рись, яка солодко спала у неї на колінах. – Вона також одна з мого тотему… Вона це я?

Запитувала знову чи стверджувала знову.

– І вона це ти, і ти це вона. І світ навколо нас це ти, і світ у тобі це все ти. Немає насправді темного чи світлого боку. Є одне ціле, яке тримає усіх нас в одному і всіх разом вкупі в коловороті. Поділ – це вже справа рук незрілого розуму. Склади дві половинки докупи і отримаєш ціле… Сварогу-Творцю однаково палко підносять молитву і світлі, і темні, і люди, і духи, душі живі та душі ненароджені, і заблудлі душі, і прокляті душі теж.

– Але ж як, хіба то можливо? Протилежності?

– Так. Це дуже просто та дуже складно водночас. В усьому мусить бути рівновага. І ти один із творців рівноваги. І ти вибрала свій бік, і водночас з тобою на іншому боці хтось зробив протилежний вибір. А ЗНАЄШ ЧОМУ? Не тому, що хтось з вас сильніший чи кращий.

Учитель пильно дивився в очі. Вона не знала, що відповісти. Майже не дихаючи, чекала відповіді:

– Рівновага, Птахо, розширює життя, її відсутність – звужує. І твоє навчання завершено. Твій тотем у твоєму серці віднайдено. Ти готова повертатися додому. Бо на твоє місце для навчання має прийти новий учень з іншого боку. Той, хто готовий зробити протилежний вибір.

– Рівновага? – запитала невпевнено.

– Так, рівновага.

Але вона не повернулася додому, не захотіла. Ні, навідріз не відмовлялася, навпаки – наче щоразу, чи не щодня, готувалася, але віднаходилися щораз нові та нові справи для того, щоб відкласти відхід на потім. Тільки не сьогодні, може, завтра або коли невістка Вернигори народить чи син Байченка пройде обряд переродження…

Мирослад більше жодного разу не обмовився про те, що їй час. Навіть, здавалося, змирився з її присутністю. Лишень інколи вона ловила на собі його осудливий погляд. Бо вона, крім того, що допомагала, посіяла й сум’яття в Милограді. Багато молодих чоловіків були б не проти взяти її собі за дружину, бо жінок у поселенні, як завжди, не вистачало. Але примусити ту, що говорить прадавньою мовою, врешті зробити вибір ніхто не смів. Бо гнів батька Рода за таке міг і вбити. Інколи хлопці аж до першої крові сперечалися через неї, хоча Птаха до всіх ставилася однаково байдуже чи однаково прихильно. Миросладу це не подобалося. Він мав рацію, бо лад та спокій у чоловічій половині Милограда зрушився. І саме невчасно захворів один зі старійшин роду неврів – Голот. Настоянку, яка могла продовжити йому життя, робили з кореня трави, котра росла тільки в одному місці – на Гиблому болоті. Дорогу туди знав лишень Мирослад. Але на останньому полюванні він пошкодив ногу, тож мусив взяти із собою помічника. Особливого помічника, який би міг відчути потрібну траву. Тобто не просто взяти будь-яку, а таку, що вже дозріла і готова допомагати. Впоратися з цією місією могла тільки Птаха. І Мирослад взяв її з собою. Вона навіть зраділа. Може, це шанс порозумітися врешті з Учителем, пояснити йому, чому вона не хоче повертатися до Яровороту. І він зрозуміє її і допоможе переконати Учителя Посолоня, що так буде краще для всіх.

Вони йшли старою стежкою найглибшого болота. Це його частину милоградці називали Безмір. Тут тільки схибиш на півсантиметра вбік – відразу затягує, і шансів вибратися жодних. Дорога була неблизька. Кілька разів зупинялися на спочинок, бо Мирослад скаржився на біль у нозі. І, коли сонце вже перебігло позначку пополудні та ввійшло у вечорову фазу, Птаха зрозуміла, що назад вони сьогодні повернутися не встигнуть. Отже, заночують на болоті. Учитель майже всю дорогу мовчав. Птаха чекала, що він нарешті першим розпочне розмову. Може, стане переконувати її повертатися додому або знову читатиме нотації. Однак Учитель вперто мовчав, лишень інколи скаржився на біль у нозі. Почали вкладатися спати, коли сутінки майже накрили довкілля. Посеред болота віднайшовся невеликий острівець із твердим ґрунтом. На ньому щедро росли бузина та чорниця. Кущі бузини тут якраз у поміч – комарі їх не дуже люблять. І хоча одяг Птахи та Учителя був добре вимочений у трав’яному відварі, який ненавиділа комашня, та все ж за день брьохання в мокрому тванищі майже весь відвар з одягу змився. Повечеряли та вклалися спати. Під голову мішки, які брали для трави, накрилися зверху зорями. Втома була сильнішою за холод, і Птаха миттєво заснула.

Розбудило її страшне та немилосердне завивання на болоті. Зірвалася на ноги. Учителя поруч немає. Почала його кликати. Дуже сильно не галасувала, щоб не накликати на себе того звіра, що так страшно ревів десь зовсім поруч. У Милограді матері часто розповідали своїм дітям страшну казку про Болотяника Хрумача, який поїдає на болоті гріхи тих, хто без дозволу мами попхався туди чи заблукав там посеред ночі. А оскільки чемні діти навряд чи без дозволу дорослих туди підуть, а отже, й не заблукають, то їм боятися нічого… Як на підтвердження зі сторони болота знову почулося завивання. І Птаха готова було вже повірити в цю казку. Легенда ожила. Завивання не припинялося, зуби у дівчини дрібно цокотіли – чи то від напруження, чи від холоду, чи від страху, чи від усього відразу.