Зворотний бік темряви

Корний Дара

Не могла зосередитися на тому, що вже має свій тотем та може спробувати перевернутися. Крила не росли, хижість всередині враз перетворилася на лагідну та налякану домашню кішечку. Та раптом серед моторошної непроглядної темряви загорілися два червоних лихих вогні. Вони стали наближатися, а разом з ними і відчайдушно-жорстокий крик. Дівчина почала задкувати, дійшла майже до краєчку острівця, далі йти не було куди – бо темно і стежок на болоті не видно. А жахливий несамовитий крик не припинявся. І от вже ті жахливі вогні поруч – майже в два кроки від неї. Далі події розгорталися блискавично. Багата уява та спогади про Болотяника Хрумача зробили свою лиху справу. Вогні стали

надто реальними та живими, як і рик. Уява намалювала лиховісного посіпаку, схожого на суміш андрофага та ведмедя, який за мить розірве її. І вона, з переляку та від бажання жити, блискавично перетворилася на пантеру і, коли звір болотяний вже був готовий до нападу, накинулася першою, зіштовхнувши його в болото, перед тим боляче вкусивши. Солодкий смак крові наповнив її люттю. Вона помститься за смерть Учителя, бо те чудовисько, напевне, його з’їло. Вона вб’є ту почвару, щоб не сміла більше нікого на болоті зачіпати. У той самий момент хмари, які закривали місяць, вітер відсунув убік, і вона глянула в очі страховиську. Перелякані людські очі дивилися на неї благально. У руках Учителя, що тонув у болоті, стримів згаслий факел. На шиї Мирослада багряніла кров… Це тривало наче вічність і наче мить – болото булькнуло, і Вчителя не стало. Птаха навіть не встигла поворухнутися, не те що перетворитися знову на людину.

Довго розповідати, що пережила вона тоді, звинувачуючи себе у смерті чоловіка, який для неї так багато важив. Оскаженіле ричання та волання на болоті продовжувалося цілу ніч, хоча ніхто більше її не зачіпав… Бо то вона сама і ревіла, і скавуліла, і завивала від горя.

Вранці Птаха збагнула, що навряд чи неври зрозуміють та пробачать їй смерть старійшини роду, Повелителя, якого вбила чужинка. Брехати вона не вміла, а правда виглядала безглуздою. І Птаха втекла додому, втекла до Вчителя Посолоня. Позірно втекла. Як не дивно, але дорогу до воріт вона якимсь дивом пригадала. Очевидно, страх має великі очі, і ті очі допомогли віднайти дорогу. Ворота Невридії легко випустили її, на прощання тужливо кигикнувши.

3. Яке їхало – таке й везло…

Обурена, зла, голодна та сердита Мальва навіть не пішла на вечерю. Та пішли вони всі… І батько, і Мор, і весь тупий та гіркий, мов полин, Темний світ. І хай її зараз виверне, і хай її всі кишки повилазять, але вона от у цю саму хвилину нізащо не сяде з темними за один стіл. Мальва чортихалася про себе так, що їй здавалося, навіть місячної давнини сніданок зараз з неї гидливо полізе… Хай, хай її зараз фізично мучить, і це буде гарним виправданням, чому вона не за спільною вечерею, де будуть славу Чорнобогу співати, а потім… розпитуватимуть про успіхи. Не дочекаються.

І справді їй було погано, дуже погано. Біль всередині просто паралізував, судомило все тіло. Коли врешті останній приступ нудоти минув і зрозуміла, що може рухатися, почала спускатися вниз сходами. Назустріч їй піднімався один із безсмертних, здається, Припекалом його Мор називав. Чолов’яга мав трохи дивний вигляд. Як на світ темних, то гламурненький. Сьогодні був вбраний у червоне. Червоні штани, червоні чоботи, червона сорочка, напевне, шовкова, і пахнув чомусь валер’янкою. Мальву скривило від запаху. Нудотний рефлекс досі бунтував. Чорноокий та русявий, довге волосся мав зібране у хвіст на потилиці, він різко біля неї зупинився. Чоловік співчутливо дивився на зелений колір її обличчя. Тим часом пролунав дзвін до вечері. Мальва ще раз чортихнулася і знову скорчилася в конвульсіях.

– Ага, тобі, голубонько, не до вечероньки. Ех, молоденьке-зелененьке. Ну хіба так важко стримуватися і не говорити тих покручених словечок, дівчинонько? Сама до кімнати дійдеш чи довести?

Хитнула заперечливо головою, ледве видавивши з себе: «Сама, а ви передайте той…»

– Мовчи-мовчи, солоденька, передам вістоньку, передам. Йди відпочивай, серденько. Ця божевільна баба, тобто Навія, кого хоч доведе. Знаю добре цю лиху су…

Приклав долоні до рота, прикривши слово, яка мимоволі ледь не вистрибнуло з нього. Мальва навіть кволо посміхнулася.

– Будемо вважати, що я цього не говорив, а ти нічого не чула, лебідонько, – і він по-змовницьки підморгнув Мальві. – Тобто я про пані Навію, а точніше, стару каргу Навію. Вона ще мене з твоїм батьком учила. Уявляєш, стара, як піраміди у світі Єдиного Бога. Ей, проклятий, друже наш, де ти там забарився? Твоя ґаздинонька ледве ногами перебирає, а ти мов слимак позаду плентаєшся?

Перед ними, наче нізвідки, вичаклувався знічений та переляканий проклятий. Припекало гидливо окинув постать проклятого, зморщив носа, квапливо відвів погляд убік, наче навіть звичайне споглядання почвари могло його чимсь образити чи забруднити.

– Проклятий, оце ж підеш на кухню. Чув? Скажеш, що від мене. Та принесеш пані Мальвусі вечерю.

– Дякую. – Мальва кволо пролепетала. – А ви не боїтеся, тобто вам за це не той, не влетить тобто?

– За що? – І він театрально потер долоні одна об одну, наче обтрушувався від чогось гидкого та брудного. Тоді їй по-змовницьки підморгнув: – Я ж нічого не зробив. – Тоді пошепки додав: – Ваш батько, дівчинко люба, мій найліпший приятель. Ми вчилися разом, і я добре пам’ятаю, як мені хриново, так, здається, у вас кажуть, було, коли я сюди вперше потрапив. З чужого світу в невідомість. Я тебе розумію, маленька, і чим можу допоможу. Звертайся. На моїх дверях отаке намальоване.

Припекало щось там витворив у повітрі, наче малював пальцем, і враз сірі пилинки, що метушилися в повітрі, склалися в орнамент:

– Е-е-е-е! Той, – втомлена та здивована Мальва ледве видавила з себе. Нічого собі чувак пальцями в повітрі махає… – Це типу шо?

– Ох, «типу шо», – передражнив Мальву Припекало. – Ледацюга! Прочитай Чорнобогів Тестамент. Бо тут всюди знаки. То як абетка, поки не вивчиш букви, йтимеш через ліс не стежкою, а чагарниками. Стежкою ліпше, повір.

Мальва знизала плечима, не сперечаючись. Сили на це не мала.

– То дійдеш до своєї кімнатки, золотце? – ще раз перепитував для годиться. – Тоді я пішов, бо вже й так спізнююся, доведеться скласти легенду про те, як допоміг тобі до кімнати доклигати. Ти ж отруїлася чимсь у Навії, правда? Усі повірять, бо кожен із нею мав якісь негаразди. Не здаси?

Мальва заперечливо махнула головою.

– Знаю. Ти твердиня. Ну шо, мала, бувай. І давай без того «Йменням Батька-Чорнобога», якщо поруч нема нікого, добре? Реверанси розвели…

І Припекало, змінивши напрям подорожі, наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, впевнено та трохи розв’язно попрямував сходами вниз.

«Ото вже язикате диво. Солодяточко, золотячко, дорогесенька і малесенька! Фу», – Мальва поморщилася. Солодкавість у розмові Припекала її трохи дратувала.

Відчинила свою кімнату та, навіть не роздягаючись, бухнулася на ліжко. Вкрай ока помітила, що на столі вже на неї чекали наїдки.

– Ей, проклятий. Налий мені води, – говорила наче кімнаті, хоча була впевнена: той, до кого зверталася, чує.