...I жодної версiї!

Кашин Владимир Леонидович

— Трапляються… — вкинув i собi Струць, погладжуючи свiй короткий вус. — У людей розумової працi особливо…

Коваль посмiхнувся: старший лейтенант, мабуть, не зараховує себе до людей "розумової працi".

— В iнститутi про це його захоплення знали?

— Певно, здогадувалися.

— Хобi не хобi, — сказав, одiрвавшись вiд вiкна, Спiвак, — а мати на увазi i це треба… Але все у нас з вами, Дмитре Iвановичу, поки що в сферi припущень, здогадiв, а не фактiв. Судячи з того, що маємо, ми нiчого не маємо, — скаламбурив вiн. — Жодних доказiв, що в цiй трагiчнiй iсторiї є злий намiр, що вчинено злочин, що це, нарештi, не просто сумний побутовий випадок, який стався внаслiдок необережностi i

збiгу несприятливих обставин… Втiм, треба ще перевiрити, чи була плита справна. Можливо, ручка хитається i прокручується. Могло здатися, що газ перекрили, а насправдi — нi. Адже плита не нова. Так?

— Так, не нова, Петре Яковичу, перевiримо її… Але газ i не треба було перекривати, якщо чайник iще не закипiв. Коли ми з вами увiйшли у квартиру, вiстря краника стояло на «вiдчинено» i газ йшов. Хiба не так?

— А ви певнi, що чайник не закипiв?

— Навпаки, закипiв, у цьому вся справа, Петре Яковичу. Адже на пiддонi зiбралася вода, яка бурхала з переповненого чайника, виплеснулася на конфорку i залила вогонь. А потiм стекла на пiддон… Товаришу Струць, — повернувся Коваль до старшого лейтенанта, зв'яжiться з газiвниками, нехай уважно оглянуть плиту. Я гадаю, говорив далi Коваль знову до слiдчого, — що хоч фактiв у нас поки що немає — справа не тiльки в них. Я теж не прагну шукати те, чого немає. Я тiльки хочу пiдкреслити, Петре Яковичу, що випадок це виключний, рiдкiсний, подiя, яка не влазить у звичайнi рамки… Крiм правди фактiв, iснує iще правда характерiв… I саме вона має нам допомогти.

— Кепський характер — це не протиправне дiяння i у всякому разi не доказ. Якщо будемо переслiдувати за характер…

— Я завжди був проти обвинувачення без пiдстав. Але характер, хоч i не доказ, теж об'єктивний фактор, який може допомогти знайти доказ. Сподiваюсь, ви мене розумiєте, Петре Яковичу?

— Тiльки при наявностi того чи iншого протиправного дiяння тiєї чи iншої особи, якщо ми таке встановимо i доведемо.

— Звiсно. При наявностi злочинної дiї або такої самої бездiяльностi.

— А цього немає у даному випадку? Чи є, Дмитре Iвановичу?

— Саме це ми з вами i намагаємось установити, Петре Яковичу, i вивчення характерiв осiб, причетних до подiї, усiх тих, хто оточував Журавля, дуже важливе.

— Але не вирiшальне. От ви, Дмитре Iвановичу, наголошуєте на характерi. Характер, кажете, це теж — фактор, з якого можна дiстати доказ. Ви зараз, припустимо, вивчили характер Нiни Барвiнок, установили, що вiн у неї м'який, тихий, що ця жiнка не здатна на рiзкi, брутальнi i, звiсно, протиправнi дiї. Активного опору у життєвих ситуацiях через свiй характер, як ви вважаєте, чинити не може. На активнi, тим бiльше злочиннi, дiї наважиться тiльки у станi крайнього вiдчаю. Виходить, пiдозрювати її начебто нелогiчно… I в той самий час ви самi собi заперечуєте, не залишаючи все ж таки думки про можливiсть її протиправних дiй. На активнi дiї, кажете, не здатна. "А на пасивнi?" — спитаю я. Просто не зняти з плити чайник i пiти, знаючи, що може статися бiда, що пiд час бурхливого кипiння вода може залити вогонь у пальнику i до примiщення пiде неспалений газ.

Поставити на плиту чайник для кави — це дiя не злочинна, а от пiти, не закрутивши краник, не знявши повний чайник, не попередивши про це сп'янiлих людей, — це вже злочин, злочинна бездiяльнiсть, яка, незалежно вiд того, чи сталася з умислом чи без умислу, також карається законом. Здатен на таку злочинну бездiяльнiсть названий вами м'який характер, га, Дмитре Iвановичу?.. Мовчите? Виходить, справа не в характерi. Хiба що тiльки ця Нiна просто розтелепа, але це теж не знiмає з неї вини… I взагалi, вивчення характерiв — це парафiя швидше слiдства, нiж розшуку i дiзнання, Дмитре Iвановичу…

— Ну, це

ви щось вже мудруєте, Петре Яковичу, — образився Коваль. — Менi навiть здалося, що хочете повернути нас вiд визнаної i перевiреної дедукцiї до зовсiм стародавнiх, ще дошерлокхолмiвських часiв — до вiдкинутої iндукцiї як методу.

— Все ж таки, Дмитре Iвановичу, треба шукати факти, докази i танцювати тiльки вiд них, — суворо пiдкреслив Спiвак. — I Шерлок Холмс тут нi до чого!

— Звичайно, пошукаємо, — погодився полковник. — Але не будемо забувати про характери, про спонукальнi мотиви… Гадаю, що й розшук з цим впорається… Iнакше ми нiчого не знайдемо, не доведемо.

— Отже, не будемо поки що закривати справу? — примирливо спитав слiдчий, зупинившись проти Коваля.

— Нiчого не стверджуючи заздалегiдь, — вiдповiв полковник, — я все ж хочу з'ясувати всi обставини тiєї вечерi i роль кожного її учасника.

— Я теж хочу цього, — зауважив Спiвак.

— I взагалi, менi дуже не подобається ця вечеря, — сказав далi Коваль. — Але починати доводиться здалеку… Що ж, пошукаємо… Так, Вiкторе Кириловичу?

Старший лейтенант Струць ледь розвiв руками: мовляв, нiчого не поробиш, коли треба, значить — треба, i пiдвiвся, розумiючи, що нараду закiнчено.

— А самогубство ви повнiстю заперечуєте?

— Так, Петре Яковичу. Я цiкавився в iнститутi: неприємностей, якоїсь бiди, яка може довести людину до вiдчаю, у Журавля не було. Навпаки. Все у його службовому i творчому життi складалося якнайкраще… В особистому, так би мовити, iнтимному — теж. Вiктор Кирилович переглянув у полiклiнiцi для вчених його медичну картку. Нiяких таємних хвороб чи психiчних вiдхилень у нього не зафiксовано. Судмедекспертиза. вензахворювання теж не виявила.

— Гаразд. Вирiшено. Раз ви, Дмитре Iвановичу, маєте сумнiв у тому, що загибель Журавля — нещасний випадок, продовжимо нашу роботу, погодився Спiвак. — Ведiть розшук далi. Маєте на це iще свiй час. I найперше з'ясуйте, хто все ж таки останнiм пiшов вiд Журавля? I чому на столi було три тарiлки, а каву збиралися пити тiльки двоє?.. Чи не був тут якийсь умисел у третього: зробити свою чорну справу… i миттю зникнути?..

9

Уранцi в квартирi Килини Сергiївни пролунав телефонний дзвоник.

Господиня одiрвалася вiд сходу, на якому креслила силуети суконь та блузочок, готуючись до наступного весняного сезону, моделюючи фасони, котрi мали б сподобатися її вибагливим клiєнткам.

Знявши трубку апарата, що стояв на рiзьбленiй дерев'янiй пiдставцi, виконанiй у виглядi розгорненої квiтки, вона почула густий чоловiчий голос.

Голос вiдразу упiзнала Дзвонив її одеський приятель Григорiй, якого друзi називали "паном", — можливо тому, що прiзвище у нього було таке саме, як у горезвiсного колись на Українi польського магната Потоцького, але, мабуть, бiльше тому, що Григорiй, незважаючи на свого молодiсть i незначну посаду в якомусь управлiннi, був людиною грошовитою, самовпевненою i брав на себе роль лiдера у будь-яких справах.

Постiйно вiн жив у Одесi, але столицю навiдував часто. А знайомство їхнє вiдбулося, коли Килина Сергiївна жила ще у сонячному приморському мiстi разом з чоловiком та донькою. Григорiй деякий час залицявся до молодої кравчинi, навiть став полюбовником, але забрати її у чоловiка не наважився — дуже вже незалежною жiнкою була Килина — i, бачачи, як легко справляється вона з своїм чоловiком, побоявся посiсти його мiсце. Це Килину Сергiївну не образило, i вони залишилися добрими друзями. Пiзнiше дружба їхня змiцнiла на дiловому грунтi. Григорiй був всемогутнiй: мiг дiстати все — вiд гарної тканини i дефiцитної фурнiтури до цементу i труб, котрi Христофоровiй не були потрiбнi, але свiдчили про всесильнiсть її друга.