...I жодної версiї!

Кашин Владимир Леонидович

Коляда iще щось говорив, щось про те, який голос у Павленка, як вiн його розпiзнає, але Килина Сергiївна вже не слухала. Голова у неї йшла обертом. Якщо Нiна покинула квартиру Журавля ранiше i у того залишався Вячеслав Адамович, то, виходить, вона жахливо помиляється i даремно грiшить на друкарку. Ох, як не хотiлося їй зустрiчатися з Нiною i розпитувати її! Краще вже розвiдати у Вячеслава Адамовича! I тодi вона наважилася поговорити з ним, тим бiльше що вiн тут-таки, поряд. Саме вiн i зможе їй все пояснити.

I, попрощавшись з дiдом, Килина Сергiївна покрутилася декiлька хвилин на сходовiй площадцi, розмiрковуючи,

чи не занадто глибоко влазить вона у чужi справи. Але бажання розiбратися у цiй тяжкiй iсторiї i глибока ворожнеча до друкарки, яка у свiй час зруйнувала їхнiй вiльний з Антоном союз, перемогли.

Дверi вiдчинив не Вячеслав Адамович, а його дружина, яку Христофорова бачила у Антона раз або двiчi, коли та заходила забрати чоловiка додому, i знала про неї iз слiв Журавля як про жiнку скритну i не дуже приємну.

— Мене звуть Келя Сергiївна, — вiдрекомендувалася кравчиня. Здрастуйте! Ви мене знаєте?

Варвара Олексiївна, подумавши, легенько кивнула. Вона навiть спробувала зобразити на обличчi доброзичливiсть, але її виказував порожнiй погляд нiчного птаха, який вдень дивиться, але не бачить.

— Даруйте, але я хотiла поговорити з вашим чоловiком, — вимовила кравчиня на подив самiй собi не у своїй звичнiй манерi, а тихо, зовсiм не напористо.

Запала коротка пауза. Варвара Олексiївна й далi стояла в дверях мовчки, немов придивляючись i ледь упiзнаючи вiдвiдувачку.

— Його немає, - нарештi сказала вона.

— Як це немає? — здивувалася Килина Сергiївна, бо сподiвалася, що в недiлю мав би вiдпочивати удома.

— Вiн у вiдрядженнi.

— У вiдрядженнi? — "Ось чому не прийшов ховати приятеля!" подумалось кравчинi. — А коли приїде? Варвара Олексiївна розвела руками.

— Тодi я хочу з вами поговорити. — До Килини Сергiївни раптом повернулася її звичайна рiшучiсть, i, наступаючи на господиню, вона буквально втиснулася у квартиру. Миттю розгледiвшись, не чекаючи запрошення, всiлася на потертий диван. — Питання важливе, i нам треба поговорити.

Варвара Олексiївна й далi стояла поруч, немов чекаючи, що непрохана гостя все ж пiде.

— Це стосується вашого чоловiка… i зв'язано iз загибеллю Антона Iвановича.

Почувши таке, Варвара Олексiївна й собi опустилася на край дивана. Погляд її вже не був порожнiм, в них зажеврiв сердитий вогник.

— Яка дурниця!

— Одне запитання: коли ваш чоловiк повернувся вiд Антона Iвановича ввечерi у середу, о котрiй годинi? Не говорив вiн, що у Журавля ще залишалася Нiна, друкарка з iнституту?

— А вам яке до цього дiло? — спалахнула Варвара Олексiївна.

З виразу її обличчя, на якому, як двоє чорних крил, стяглися брови, можна було припустити, що вона зараз пiдхопиться i вижене з хати нахабну вiдвiдувачку.

Але Павленко так не вчинила i, стримавшись, удала, що вкрай здивована усiм цим: i появою кравчинi, i її цiкавiстю.

Пом'явшись, пiдшукуючи слова, щоб якось делiкатнiше висловити свою думку, i не знайшовши їх, Христофорова ляпнула:

— Справа в тому, що Антон Iванович не випадково учадiв. Там, по-моєму, сталося убивство.

Павленко витрiщилася на кравчиню i змiненим, раптом ослаблим голосом промовила:

— Ну, що ви таке говорите! Схаменiться! Це ж абсолютна дурниця! Як таке вам у голову влiзло!

— Розумiєте… — уже вiльнiше, палко заговорила Килина Сергiївна, вiдчувши, що зацiкавила

Павленко. — I я дала собi слово перед пам'яттю його про все дiзнатися.

— А ви хто така? Слiдчий? Прокурор?! — знову обурилася Варвара Олексiївна i струсонула головою так, що її коротка розплетена коса впала на плечi, — Мiлiцiя тут була вже. Установили, що нещасний випадок. Так воно i було. Згубила людину оковита… А чого вам треба? I хто ви йому — дружина, мати або хто? Ну, були коханкою, так у нього не ви одна така, i це не дає вам права вдиратися до стороннiх людей, плести усяку нiсенiтницю! Йдiть собi з богом!.. Упилася людина та й заснула, забувши про газ. Скiльки таких нещасних випадкiв!.. Минулого року парочка у гаражi, в машинi, учадiла. Задрiмали, забувши мотор заглушити, от i поснули навiки…

Килину Сергiївну не образив нi тон, нi слова Павленко. Скрадливо, немов дiлячись своїми мiркуваннями iз спiвучасницею, вона тихо сказала:

— Я гадаю все ж таки, що це вбивство… I я весь час грiшила на друкарку, цю саму Нiнку. Ви усього не знаєте. Вам чоловiк, можливо, й не розповiдав, але ж i самi бачили, вона сюди частенько шмигала. Якийсь час Антон обiцяв одружитися, у неї вдома справи поганi, а тут — молодий учений, талановитий, красивий. Працюючи в iнститутi, винюхала, що у нього велике майбутнє, i тому подiбне. От i прилипла. А коли Антон Iванович слова, пiд настрiй даного, не виконав, коли зрозумiла, що надiям її не здiйснитися, вирiшила помститися. А тут i нагода пiдвернулася. Та така, що комар носа не пiдточить: навмисне не перекрила газ чи просто забула? Сама поралася бiля плити чи й господар? Нiяка мiлiцiя не розкопає… Ми з вами — жiнки, розумiємо, якою страшною буває зневажена коханка.

Варвара Олексiївна як заворожена слухала кравчиню. Вона вже не поривалася пiдвестися з дивана i випровадити її.

— Але от яка справа, — далi дiлилася своїми мiркуваннями Христофорова, — я зараз трохи розгубилася. Розмовляла з вашим сусiдою Анатолiєм Трохимовичем, з цим дiдком. Так вiн запевняє, що бачив, як Нiнка пiшла з вашого дому о восьмiй вечора, тодi, в середу… I начебто там був, у Антона, i ваш чоловiк. Коли пiднявся лiфтом, чув його голос… Це коли Нiнка вже пiшла… От я й хотiла з ним побачитися, спитати, чи справдi це так. Як там усе було? Коли вiн пiшов вiд Журавля? Iнакше що ж це виходить?.. — розвела руками кравчиня.

— А ви певнi, що мiй Слава взагалi був того вечора у Антона? Дiда, що з глузду з'їхав, я до уваги не беру, — суворо спитала Варвара Олексiївна. — Чи, може, ви там теж гуляли?

— Я-то не була. А Вячеслав Адамович, виходить, був. Але не хвилюйтесь, на вашого чоловiка пiдозра не падає. Ваш i Антон Iванович щиро приятелювали. Менi тiльки iнодi здавалося, що ваш чоловiк трохи заздрить Антону Iвановичу: на спритнiсть i компанiйську вдачу, на те, що всi буквально закоханi в нього, особливо жiнки… Один час, вiдкрию вам секрет, Вячеслав Адамович теж на Нiнку око поклав, їй, в свою чергу, це теж подобалось. Ця жiнка, забуваючи, що вона лише сяка-така друкарочка, намагалася фасонити — королева, та й годi! Ваш iнший раз з неї теж очей не зводив, i це було помiтно. Якось Антон Iванович, пiдкравшись, насунув йому капелюха на очi: мовляв, не заглядайся на чуже… Але так чи iнакше — Антон Iванович дорожив вашим чоловiком, i той у свою чергу намагався бути гiдним цiєї дружби…