...I жодної версiї!
Шрифт:
— Не розбиратися, а боротися, — продовжив Коваль. — Адже ви, сподiваюсь, не ретроград, сам майбутнiй учений i прекрасно розумiєте, що вiдкриття подiлу ядра — найбiльше досягнення людського розуму. Але використати це вiдкриття можна i на шкоду людям. Фашизм, як явище глобального злочину, також намагався використати досягнення науки з варварською метою. Тепер ви, молодi люди, майбутнi вченi, повиннi ще глибше проникнуть в таємницi матерiї i знайти способи виключити можливiсть воєнного застосування наукових вiдкриттiв. Старше поколiння, яке ви обвинувачуєте в усiх труднощах нашого столiття, врятувало свiт вiд коричневої чуми. Зараз
— А ви що? У кущi?
— Ми теж не складемо зброї… А що думає про це наш молодий друг? — звернувся Коваль до кубинця, який не втручався в дискусiю, намагався второпати, про що йдеться, i слухняно посмiхався, коли посмiхалися iншi. Дмитро Iванович, хоч би про що розмовляли, не випускав його з думок.
— Хосе не так добре опанував мову, щоб розмовляти на абстрактнi теми, — кинулася на його захист Наталка.
"Як не опанував? — хотiв спитати Коваль. — Як же вчитися без мови?" Але не встиг промовити це, як гiсть сказав:
— Я все зрозумiв, Наталонько, твiй папа хоче знати мою думку.
Вiн виразно вимовив кожне слово, i Коваль помiтив, що iм'я його доньки молодий кубинець вимовляє якось особливо м'яко i нiжно, — i це зовсiм не порадувало його.
— Гадаю, — говорив далi Хосе, — вiйна — це погано, зовсiм погано. У мене вдома теж так думають, папа i мама.
— У Хосе батько комунiст, — поспiшила пiдказати Наталка.
— Це добре, що комунiст, — зауважив Коваль, розумiючи, що дочка хоче, аби Хосе сподобався. Втiм не бiда, якщо Наталка заприятелює iз хлопцем з далекої країни. По-перше, цей Хосе, можливо, й справдi людина непогана, у всякому разi, вiдразу помiтно, що вихований, iнтелiгентний, — заспокоював себе Дмитро Iванович. I потiм знайомство, навiть дружба — це не любов! Долаючи батькiвський егоїзм, Коваль теж проймався симпатiєю до цього привiтного хлопця. — От у боротьбi проти вiйни i зникне непевнiсть у майбутньому, у кого вона з'явилася, говорив полковник далi. — Ми в вас вiримо, вiримо в молодь. Менi доводиться зустрiчати рiзних людей, частенько, як ви розумiєте, не найкращих представникiв роду людського. Проте своєї думки не мiняю. При уважному розглядi i серед них виявляються такi, що випадково спiткнулися у життi. Головним чином через те, що їх навчили споживати, а не створювати… I їх треба не так карати, як перевиховувати, допомогти озирнутися на себе i зiп'ястися на свої слабенькi ноги. А загалом молодь у нас прекрасна. Тiльки гiднiсть не кричить про себе на кожному перехрестi, а виявляється в ситуацiях екстремальних…
— Ну, Дiк. ти чудовий пропагандист! — вигукнула Наталка. — «Дiк» — це Дмитро Iванович Коваль, скорочено, — пояснила вона Хосе i Панасовi.
Дiвчина весь час намагалася вiдвернути увагу батька вiд кубинця. Дмитро Iванович з теплотою зауважив про себе, що донька давно вже не називала його так. Невже повертається їхня колишня дружня щирiсть?!
— По-моєму, теж усе правильно, — вигукнула й Рита. — I ти, Панасе, закрийся! Замовкни!
— Було б добре, якби наш друг не просто замовк, а зрозумiв…
— Може, й так, — нарештi погодився хлопець.
Наталка пiдiйшла до кватирки i трохи вiдчинила її. У кiмнатi повiяло прохолодним повiтрям.
Дмитро Iванович з насолодою вдихнув його i вiдвiв погляд вiд Хосе, якого досi нiяк не мiг випустити з поля свого зору. Тепер його погляд, блукаючи по хатi, впав на чобiтки, що виглядали з глибини коридора. "Наталчинi?..
Коваль зрадiв: таки купила! Не буде бiльше мерзнути у старому, не раз лагодженому взуттi.
Це була цiла проблема: зимовi чоботи для Наталки. Добрi хазяї, як вiдомо, купують сани влiтку, а воза взимку. У Ковалiв так не виходило. Влiтку Ружена здебiльшого була в «полi», Наталка теж працювала у глушинi, у будiвельному загонi, i пiзно восени, коли повернулася на навчання, чоботи у мiстi уже стали проблемою.
Звiсно, грубезнi, тупоносi, на важкiй i ламкiй платформi, виробництва мiсцевих фабрик, стояли у крамницях. Та дiвчата i задарма не хотiли їх брати.
Скiльки разiв обмiрковувалося у домi питання, де купити iмпортнi чобiтки. Полковник не вмiв заводити потрiбних зв'язкiв. В сiм'ї йому не дорiкали, але вiн сам карався тим, що чим ближче зима — тим менше у Наталки надiї купити те, що їй хочеться, хоч грошi на купiвлю вона завжди носила з собою i пiрнала у всi взуттєвi крамницi, якi потрапляли їй на очi. Нарештi впала зима, наближався Новий рiк, а чобiт у дiвчини так i не було.
Але й цi чобiтки у коридорi раптом викликали у Дмитра Iвановича якусь невизначену тривогу. Щось знайоме здалося йому в них. Хоч що саме — втямити не змiг.
— Наталочко, — сказав полковник. — Тебе, виходить, з обновою! — кивнув на чоботи. — Чого ж мовчиш?
— Еге, тату!.. А хiба Ружена не сказала? Вже два тижнi як ношу…
Коваль похитав головою.
— Говорила, напевне! Тiльки ти, як звичайно, про нашi справи в одне вухо впускаєш, у друге — випускаєш…
Це було несправедливо. Хiба мало непокоїло його, що донька без зимового взуття?! Але, видно, така доля батькiв.
З якогось часу Дмитро Iванович почав помiчати за собою, що вiн не те що пiдлещується до вже дорослої доньки, а якось вкрай запобiгливо прагне догоджати їй i переживає, коли та не зважить на його думку, заперечує, або, ще гiрше, не помiчає його. Не маючи сил перебороти себе, Коваль iнодi говорив з нею рiзкiше i категоричнiше, нiж цього вимагала обстановка i йому самому хотiлося…
От i в цiй дискусiї, коли Наталка стала на його бiк, вiн буквально засяяв, а коли несправедливо дорiкнула за неувагу, образа боляче штрикнула у серце. Вiн спохмурнiв i сухо промовив:
— Ну, покажи обнову, похвались.
Дмитро Iванович подумав: "А чому Ружена не захотiла поїхати до Наталки разом?!" Втiм, вiдразу згадав, що у неї багато хатнiх справ. Як у кожної жiнки, що працює на службi, на господарювання залишалися тiльки субота i недiля. А тут їм запропонували квартиру на новому житловому масивi Оболонь. I хоч iще не виписано ордер, але все одно треба готуватися до переїзду.
Наталка попрямувала до коридору.
— Я їх протру.
— Хiба вони бруднi? — здивувався Коваль, знаючи, яка чистьоха Наталка.
— Та нi, помила, коли прийшла. Але все ж таки тобi доведеться брати в руки.
Дмитро Iванович з цiкавiстю оглядав чобiтки. З сiрої м'якої шкiри, на високiй каучуковiй платформi, вони справляли приємне враження. Але чому його так цiкавить їхня своєрiдна форма? I раптом Коваль згадав: таку ж оригiнальну модель, втiлену в iще бiльш елегантному чобiтку, вiн уже бачив у хатнiй майстернi загиблого науковця. Як чобiтки вiд нього могли потрапити до Наталки?! Невже й вона стала замовницею Журавля?!