...I жодної версiї!

Кашин Владимир Леонидович

Пильно поглянувши на дочку, яка стояла перед ним iз задоволеним, навiть урочистим виразом на обличчi, немов чобiтки були її не знати якою перемогою, полковник нiчого не сказав i знову став розглядати взуття.

Так, звичайно, Журавель тут нi до чого! Як могло таке в голову прийти? Чобiтки мали довгасту фабричну наклейку, припасовану уздовж внутрiшнього боку халяви. "Salamander", — прочитав вiн уголос.

"Чи не кубинець їй дiстав?! Цього ще не вистачало!"

— Це нiмецькi, захiднi, — пiдказала Наталка.

— У якiй крамницi купила?

— Дiстанеш такi у крамницi!

Наставляй кишеню! Оксана з фiлологiчного переуступила. Вони їй тiснуватi. Одне слово, менi пощастило.

Перед очима Коваля немов з'явилася росла дiвчина з голубими очима i великою житньою косою. Ранiше вона частенько заглядала до них.

— А де Оксана взяла?

Наталка знизала плечима: мовляв, яке це має значення.

Далi Дмитро Iванович вирiшив не розпитувати при стороннiх i почекати, поки усi пiдуть.

Гостi ж, i Наталка, певно, найбiльше чекали, що ось-ось сам Дмитро Iванович їх залишить. Тому новi дискусiї не зав'язувалися: йшлося до того, хто кого пересидить.

Наталка починала гнiватися: чого це батько так засидiвся, адже у нього завжди справ по горло — i вдень, i вночi. Певно, не сподобався Хосе i вiн нiби випроваджує його з хати. Вона то копалася на кухнi, то прибiгала з чайником i знову припрошувала до кави. Спробувала завести розмову, але її не пiдтримали, i вона не знала, що робити: товариство розпадалося.

Раптом молодi люди, немов за командою, пiдхопилися i почали прощатися.

Наталка ще спробувала їх затримати, кидала благальнi погляди на батька: невже не здогадується, що його присутнiсть зв'язує молодь! Але Дмитро Iванович — мовби не до нього.

Зрештою, випроводивши гостей, Наталка повернулася в кiмнату зла i почала торохтiти чашками, виносячи їх на кухню. До батька — нi пари з уст.

Та Коваль, нiби не розумiючи стану доньки, спокiйно перепитав:

— А Оксана де взяла їх?

Наталка спочатку не второпала, про що мовиться: уся iще була в полонi гiрких думок про зiпсований вечiр.

— Кого "їх"?

— Чобiтки.

Дмитро Iванович як узяв взуття до рук, так i не випускав, усе роздивляючись iмпортний штамп на пiдошвах i наклейки на халявах.

— Твоя Оксана не знайома з таким Журавлем, Антоном Iвановичем, молодим науковцем?

— Не знаю.

— А ти?

Наталка не вiдразу вiдповiла, мiркуючи, чим викликане це запитання i яким чином воно зв'язане з чобiтками.

— Вперше чую. А що таке? Нащо тобi? — буркнула дiвчина.

З ледве прихованим хвилюванням Дмитро Iванович чекав, що вiдповiсть дочка. Справдi, що йому вiдомо зараз про її життя, крiм того, що вона вчиться? Чи не зарано одержала повну самостiйнiсть? Але, чорт забирай, двадцять рокiв — вiк, який не тiльки не потребує, але й не терпить батькiвської опiки, якщо йдеться про справжню людину! А як живуть на вiддалi вiд рiдних студенти вузiв, та й технiкумiв, хлопцi та дiвчатка п'ятнадцяти-шiстнадцяти рокiв, декотрi з яких вперше потрапили у велике мiсто? Вiн сам з чотирнадцяти — в людях!.. Дуже вже затягується у нинiшнiх пiдлiткiв iнфантильнiсть, багатьох з них батьки пеленають аж до сивої бороди.

Але так само як чоловiк звичайно останнiм дiзнається про те, що у дружини з'явився коханець, так i батьки частенько останнiми довiдуються про таємнi захоплення i неконтрольованi

вчинки дiтей, якi вислизають з-пiд їхньої моральної опiки. Хоч як це дивно, прорахунки виховання виявляються i у так званих благополучних сiм'ях, наприклад, педагогiв, якi успiшно прищеплюють високi iдеали своїм пiдопiчним i не помiчають бiди у власнiй хатi. Коваль не раз замислювався над цим парадоксом, особливо пiсля смертi Наталчиної матерi, коли виховання дiвчинки повнiстю лягло на його плечi. Розмiрковуючи, вiн прийшов до висновку, що оскiльки не лише око, але й душа людська має властивiсть гiрше бачити те, що поруч, поблизу, а лiпше — у iнших, збоку, у себе вдома люди наче слiпнуть, бачать не те, що є, а що хотiлося б. Адже дiти є продовженням їх самих, люди вiрять в усе краще в них, як в самих себе, i спробуй побачити у нащадках те, чого не хочеться помiчати у самому собi!

Вiн так боявся колись за Наталку, якiй через свою службову завантаженiсть не мiг придiлити достатньо уваги! Але, можливо, саме те, що вона розумiла батькiвську заклопотанiсть, а також необхiднiсть посильної працi в домi, спiвучастi у їхньому спiльному життi, виховувало краще за будь-якi нотацiї. Це й допомогло їй у так званому переламному вiцi уникнути спокус, якi зустрiчалися на шляху незмiцнiлого характеру i юного розуму.

Усе це миттю промайнуло в головi Дмитра Iвановича.

— Вперше чую про якогось Журавля, — повторила дiвчина. — Що за чудне прiзвище! А в чiм рiч? Чим тобi не сподобалися вони? — Наталка сердито кивнула на чобiтки.

Полковник полегшено зiтхнув.

— А де старi?

— У комiрцi.

— Могла б iще обiйтися ними якийсь час. А цi я вiзьму. З поверненням, — зводячи все на жарт, посмiхнувся Дмитро Iванович.

— Навiщо? — здивувалася Наталка. — Краденi вони, чи що?! Чи вбивця їх продав??

Дiвчина почала обурюватися. На язику у неї вертiлося: "Сам не купив, а ще й зараз, коли я дiстала…" Але вголос не вимовила.

— Наталко! — зупинив її батько. — Втiм, поки що обiйдуся, розмiркувавши, вирiшив Дмитро Iванович. — Взувай їх, i провiдаємо Оксану. Так буде краще. Вона живе, як i досi, у гуртожитку?

— У гуртожитку! — роздратовано вiдповiла дiвчина. — Та навiщо їхати?

— Треба поговорити.

— А без мене не можна?

— Краще з тобою, — наполiг Коваль.

Голос Дмитра Iвановича став суворим, i дочка не наважилася бiльше заперечувати.

Коваль розумiв настрiй Наталки, але зараз це уже не важило для нього так, як десять-п'ятнадцять хвилин тому, бо деякi здогадки, що несподiвано спали на думку, стали для нього iстотнiшими, нiж будь-що, i вiн мусив, не вiдкладаючи, переконатися в їхнiй справедливостi.

Треба було з'ясувати у Оксани, у якiй крамницi, де, у кого купила вона цi чобiтки, а за одним разом поговорити з донькою, але вже не про чоботи, а про дещо iнше, не менш важливе…

Вони сiли у тролейбус i незабаром опинилися на Володимирськiй вулицi. Зiйшовши бiля мiського Управлiння внутрiшнiх справ, Дмитро Iванович подумав попросити чергову машину, але потiм вiдмовився вiд цiєї думки, вирiшив пройти пiшки до зупинки автобуса бiля унiверситету. Тим бiльше що i поговорити на таку вразливу тему, як дiвочi почуття, зручнiше не в машинi, при водiєвi.