...I жодної версiї!
Шрифт:
Дмитро Iванович не полiнувався i поїхав на Подiл. Блукаючи серед халупок Мишоловки, частина яких уже стояла без вiкон i чекала екскаватора, через що i вони самi, i подвiр'ячка їхнi, навiть присипанi снiгом, являли собою сумне видовище, вiн вбирав у себе атмосферу цього занедбаного кутка i переконувався, що, виявляється, вiн не все бачив, не все знає у своєму мiстi, в якому не тiльки прожив бiльшу частину життя, але й облазив, як йому здавалося, найглухiшi дiрки…
З коридору долетiв якийсь гомiн, голоси. Полковник удав, що прислухається до них, насправдi ж вiн прислухався до iншого голосу, який час вiд часу, iнодi у зовсiм неслушну
От i зараз у вухах пропищало: "Скiльки одержав би? Грiшми? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"
Найнеприємнiшим, у чому Коваль не хотiв собi зiзнатися, було те, що, вживаючись у обстановку, яка оточувала трагiчну подiю, стаючи на мiсце то Журавля, то Павленка, то Василя Ферапонтовича, вiн одного разу вiдчув, що теж не вiдмовився б стати винахiдником цього самого нового методу шлiфування.
"Ну, звiсно, слава, популярнiсть, свiдомiсть того, що принiс користь державi… Але ж вiн людина скромна, не шукає слави… Тодi що ж?" А тим часом писклявий голос нашiптував вiдповiдь: "Грошi!"
"Скiльки б одержав? Багато, дуже багато… Не злiчити!.."
Виходить, таки грошi?.. Але що вiн, Коваль, робив би з такими грiшми, якби раптом одержав? Вiн навiть розгубився вiд дивного для себе запитання. У нього начебто все є, i зайвi грошi йому нi до чого… Хiба тiльки у зв'язку з переїздом на нову квартиру? Ружена купила б не простенькi меблi, а рiзьбленi, румунськi, тисяч за вiсiм, вiд яких у "Будинку меблiв" вона вiдразу вiдвернулася, щоб не захоплюватися. I, звичайно, викинули б у Наталки стару «Лiру», а купили б їй щось гарне i сучасне… Ну, а iще що? Куди iще можна витратити купу грошей? Купити машину? Дачу? Йому досить було i службового транспорту, а морочитися з дачею нiколи. Хоч би вистачило часу впоратися з розшуками та дiзнанням! А коли пiде на пенсiю, знайдеться де вiдпочити i порибалити… Ага, безумовно, купив би iще Руженi розкiшну iмпортну дублянку! Адже зимове пальто у неї зовсiм витерлося, а одягати у мiстi старий кожух, в якому їздить "у поле", вона, природно, не хоче… Нi, не одну дублянку, а вiдразу двi! Їй i Наталцi…
Далi дублянок мрiї Дмитра Iвановича не сягали. Вiн не розумiв, навiщо деякi люди, ризикуючи свободою, так рвуться до великих грошей. Золото? Дiаманти? А навiщо вони? Для престижу? А кому їх показувати? Звичайно їх ховають подалi вiд стороннього ока. Милуватися наодинцi їхньою красою? Наодинцi нецiкаво. Та й вироби з добротного чеського скла не гiрше грають свiтлом. А якщо й трохи слабше, то чи варто через таку дрiбницю йти на злочин?!
Потiм Дмитро Iванович, мотнувши головою, вiдганяв марище, знову повертався у реальне життя, ставав самим собою, i вигук Василя Ферапонтовича: "У грошах? Багато, дуже багато… Не злiчити!" — у котрий раз! — втрачав свою магiчну силу i ставав звичайними словами, з'єднаними у речення, в яких крiм їхнього прямого змiсту, нiчого не було…
Голоси у коридорi затихли. Що ж, "повернемося до наших баранiв", — пригадалася полковниковi його улюблена приказка, i вiн поглянув на Варвару Олексiївну, яка незворушно чекала його дальших запитань.
Вiдповiдаючи своїм думкам, Коваль раптом без усякого переходу спитав Павленко:
— Ваш чоловiк знав, яку винагороду одержить Журавель за свiй винахiд в разi його впровадження?
Жiнка ледь-ледь змiнилася на лицi, але вiдповiла зовсiм спокiйно:
— Я нiчого
Коваль зазначив собi, що вiн не сказав, за який винахiд Журавель одержав би грошi. А Варвара Олексiївна не поцiкавилася. Виходить, спiвбесiдниця знає, про що йдеться! I крiм того: вiн питає про чоловiка, чи знає той, а Варвара Олексiївна має на увазi себе. Вiн задоволене гмукнув, чим здивував Павленко, бо вона не зрозумiла, чим догодила полковниковi.
— Чоловiк нiколи не говорив, над чим працює його колега, а можливо, i вiн з ким?
— Часом згадував. Але що там вони останнiм часом робили, не казав, та я й не допитувалася. У мене на носi рiчний звiт, свого клопоту вистачає.
Про винагороду, що найбiльше цiкавило Коваля, Варвара Олексiївна так нiчого i не сказала.
— Варваро Олексiївно, а чому ви не повiдомили чоловiковi про загибель Антона Iвановича? Адже вiн був не просто сусiда, а друг i досить близький.
— Так, Вячеслав мiй дуже дорожив цiєю дружбою. Але я не хотiла зiрвати йому роботу, вiн стiльки часу збирався у це вiдрядження! Та й дiзнатися про бiду встигне, чим далi вона вiдсунеться, тим легше буде йому пережити…
— А не було у них якої-небудь чвари, сутичок на грунтi службовому чи особистому?
— Нiколи! I бувало, нiде правди дiти, коли я часом критикувала сусiда, Слава й слухати не хотiв, завжди ставав на його захист. От у нас з чоловiком таки спалахували сутички через Журавля. Через те, що мiй пропадав там цiлими вечорами. Я йому казала, що нехай би вже краще зовсiм переїхав до свого приятеля. Бо що ж виходить: є в мене чоловiк i немає чоловiка, я його нiколи не бачу. Квартирант, та й годi!
Дмитро Iванович знову перебирав у пам'ятi життя Варвари Олексiївни.
Минав час, i Варя стала гарною дiвчиною. Пiсля школи спробувала вступити до полiтехнiчного iнституту, але не пройшла по конкурсу. Однак знову почала готуватися, розумiючи, що iнститут — це прямий шлях з Мишоловки у великий свiт, у бiльш влаштоване майбутнє. Але й друга спроба стати студенткою не вдалася. Тодi на «вiдмiнно» закiнчила бухгалтерськi курси i почала працювати у банно-пральному комбiнатi. Пiзнiше, потрапивши у комбiнатi пiд скорочення, влаштовувалася у рiзнi установи, але, незважаючи на працьовитiсть, нiде не уживалася i часто мiняла мiсце роботи. Нарештi опинилася у трестi зелених насаджень, як їй здавалося, надовго.
— А дванадцятого грудня вiн теж просидiв вечiр у Журавля? — спитав Коваль.
У Варвари Олексiївни подих почастiшав ледь помiтно, проте Коваль це вiдзначив. Це було те запитання, якого жiнка чекала i весь час обдумувала на нього вiдповiдь.
— У той вечiр? — У Павленко стяглися брови до перенiсся i вiдразу розбiглися на свої мiсця.
— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…
— Так, — вiдповiла спокiйно. — Де ж iще йому бути! Я ж кажу, вiн там днював i ночував.
— А о котрiй годинi вiн повернувся додому?
Варвара Олексiївна ледь поворухнулася на стiльцi, немов їй стало незручно сидiти. Це було друге запитання, якого вона чекала i до якого готувалася.
— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очi. — Я не пам'ятаю. Не звернула уваги. Для мене не iстотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у рiзний час, iнодi пiзно. Я тiльки накинулася на нього за те, що п'яний.
— Ну хоч приблизно.
— Слово честi — не пам'ятаю. Може, о шостiй або сьомiй…