...I жодної версiї!
Шрифт:
Хто ж пiдняв на неї руку? Чому? За що? Кому це було потрiбне? Чи, може, її падiння теж нещасний випадок?
На жодне з цих запитань у Коваля вiдповiдi не було. Мозок його, запрограмований на пошуки причин смертi Христофорової, без зупинки, гарячково намагався визначити причинно-наслiдковi зв'язки цiєї нової людської трагедiї.
Чекаючи, поки Адуєв напише висновки експертизи, полковник зателефонував Спiваку, щоб узгодити з ним свої дальшi дiї.
14
Друга зустрiч Коваля у старому будинку з сусiдкою загиблої Христофорової була довшою, нiж перша, коли полковник не мiг i уявити собi, що новi трагiчнi
Стара вiдчинила Ковалю, як i минулого разу, закутана у вовняну хустку, так само, як i тодi, пропустила його у коридор, а потiм у свою кiмнату, але вже не була такою балакучою. Втупившись в нього якимсь погаслим поглядом, мовчки чекала, що вiн скаже. Трагiчна смерть Христофорової i на неї вiдкинула свою зловiсну тiнь. Жiнка змарнiла, дужче згорбилася, вiдразу постарiла, немовби старiсть, досi ховаючись у нiй, тiльки й чекала нагоди, щоб показати своє лице, i коли полковник почав розпитувати, — iм'я її вiн уже уточнив, — подовгу збиралася з вiдповiддю. В очах старої стояв докiр, мовби саме Коваль винен у загибелi Христофорової. На похоронi вони були разом, поруч сидiли на лавочцi у траурному автобусi, але там жiнка на нього жодного разу не глянула.
— Ганно Кiндратiвно, — звернувся до неї полковник, — пiд час минулих вiдвiдин я запитував про друзiв Килини Сергiївни. Ви сказали, що, крiм замовниць, у неї нiхто не бував, приходив тiльки якийсь «пан», чи то прiзвище таке, чи прiзвисько. Може, за цей час ви iще когось згадали?
Коваль замовк, чекаючи вiдповiдi.
Мовчала i стара.
Нарештi скорботно похитала головою. Сьогоднi вона не могла i не хотiла з ним розмовляти.
"Певно, вважає, - думав полковник, — що своїми вiдвiдинами я накликав бiду на її сусiдку, яка нi з того нi з сього раптом загинула". Дмитру Iвановичу здавалися смiшними усяка вiра у наговiр, зурочення та iншi подiбнi дурницi. Але що поробиш iз лiтнiми людьми, коли в глибинi душi у декотрих з них ще сидить первiсний страх перед незрозумiлими явищами та подiями, непояснюваними на їхнiй погляд збiгами. Та що говорити про старих! Останнiм часом Дмитро Iванович помiчав, що пошесть марновiрства i релiгiйностi почала захоплювати i молодь. Адже скiльки юрмиться дiвчат i хлопцiв бiля Володимирського собору у «всеношну» та iншi свята. Ну, у молодi, вiн розумiв, не стiльки релiгiйностi, скiльки цiкавостi до зовнiшньої обрядностi, до незвичного спiлкування одного з одним, огорненого флером загадковостi i пiднесеностi. Але ж i далекi вiд будь-якої релiгiйностi люди перебувають у полонi забобонiв i чомусь вважають, що, наприклад, якщо дорогу перебiжить чорна кiшка, то слiд чекати невдачi, що не можна починати справу з понедiлка, що тринадцяте — нещасливе число… Чого ж вiн може вимагати вiд старої жiнки?!
Проте треба було якось розворушити її. Коваль удавав, нiби не помiчає тяжчої вiдчуженостi спiвбесiдницi.
— Ну, а «пана» все ж таки бачили, Ганно Кiндратiвно? Який вiн з виду? — поцiкавився вiн.
На очах жiнки виступили сльози.
— Що вже тут говорити, кого шукати…
— Еге ж, — зiтхнув полковник. — Дуже шкода людини. Молода, енергiйна… I трудiвниця. Нiяк не зрозумiю, кому треба було напасти на неї, кому вона дорогу перейшла…
— Знайшлись, виходить, такi, — стара стрепенулася. — Недарма ви випитували про неї та про її справи… А бандити услiд за вами. Вона знову скрушно похитала головою.
— От я й хочу розiбратися, — пiдхопив розмову Коваль, — хто ж це мiг бути? Чужiй людинi Христофорова,
Ганна Кiндратiвна скинула з голови хустку, оглядiлася навколо, немов у своїй кiмнатi могла щось нове побачити або чогось боялася.
— Господи, та за що ж, за що?! Таку славну, таку сердешну, тихенько затужила вона. — Навiть менi, сусiдцi, кожного свята що-небудь дарувала… Усiм догоджала… А от провести в останнiй шлях нiхто не прийшов! Ох, люди, люди…
Загату мовчанки прорвало, i Коваль зрозумiв, що Ганна Кiндратiвна розповiсть i все, що знає сама, i те, чого не знає, але наслухалась з iнших уст.
— Хто ж мiг пiднести на неї руку?! — продовжувала жiнка. — I не було ж нiкого, я майже цiлий день з дому не виходила, нiкого не бачила… — Старенька нiби не з Ковалем, а сама з собою розмовляла. — Сусiди? Та якi ж сусiди?! Тi, що живуть нижче, до неї не ходили, справ з нею не мали. А у квартирi, крiм мене, нiкого не було. Зубний лiкар з вiдпустки ще не повернувся… Не дай господь, не на мене ж подумать! Та й як би я, стара i безсила, могла її на пiдлогу кинути? I навiщо, чому?! — Вона перехрестилася i суворо глянула на полковника.
— От нам i треба з'ясувати: хто i чому, — сказав Коваль, не вiдповiдаючи на риторичне запитання старої. — Тому я до вас i прийшов, Ганно Кiндратiвно, i ви менi повиннi допомогти.
Жiнка згiдливо закивала:
— Звичайно, звичайно!
— Отже, як кажуть, повернемося до наших баранiв. Тобто до «пана» та iнших знайомих загиблої. Минулого разу ви сказали, що бачили цього "пана".
— Так. Пам'ятаю, вiдчиняла йому дверi. Вiн подзвонив до Килини Сергiївни, а її дома не було. Я й сказала, що сусiдки немає. Вiн пiшов собi. Високий, одягнений модно, в дублянцi.
— Якого вiку?
— Не старий. Так, може, рокiв на тридцять з чимось показується. Обличчя гладеньке, повне, очi, здається, свiтлi, суворi, навiть вродi злi… Я ще подумала, чого вiн так витрiщився, хiба я винна, що Келi немає.
— Чого-небудь особливого, примiтного не впало в око?
— Нi, людина як людина.
— Коли вiн заходив?
— Тижнiв зо три тому.
— А останнiми днями? Десь у суботу або, може, й у недiлю?
— У суботу не бачила… А в недiлю, кажу ж, нiхто взагалi не приходив.
Три тижнi тому? Це було ще до загибелi Журавля i Христофорової. Нi, Дмитра Iвановича найбiльше цiкавили субота i недiля, i насамперед, звичайно, — недiля.
— I бiльше нiхто з чоловiкiв до неї не ходив?
— Чого ж, заходили. З дружиною-замовницею iнший i зайде… А так — усе жiнки… Ну, та це не жiноча справа — убивати… Це тiльки якийсь здоровань може, та й то не кожний…
Коваль був згоден з Ганною Кiндратiвною. Судячи з даних експертизи, кравчиню сильно штовхнули. Жiнка вона була не з слабеньких, i нападником швидше за все був чоловiк.
— Знаєте кого-небудь iз чоловiкiв замовниць?
— Не придивлялася. Килина Сергiївна у коридорi їх не залишала. Вiдразу до себе заводила. А я на її дзвiнок рiдко показувалася. Просто часом долiтала до мене з коридора їхня розмова. Чула, як дякували за роботу.
— А от у суботу або недiлю хто ж все-таки до неї заходив? — знову за своє брався Коваль.
Вiн пригадав недiльний ранок у Жашковi, де перевiряв роботу райвiддiлу, не здогадуючись, що в цей час у Києвi, буквально у нього "пiд носом", убивають свiдка в справi, якою вiн займається. I вiд цього йому ставало боляче не тiльки за Христофорову, але й нiяково за себе, за якийсь свiй промах. Вiдчував, що не заспокоїться, поки не знайде вбивцю — уже не тiльки в iм'я всезагальної справедливостi, але й як свого особистого кривдника.