...I жодної версiї!
Шрифт:
— В якому розумiннi «тепер»? I "справа минула"?
— Та у тому ж розумiннi, у тому ж… — раптом роздратовано вiдповiв Вячеслав Адамович i кинув на Коваля сердитий погляд. — Чи то я перший придумав, чи Антон, яка рiзниця, коли його на свiтi вже нема… Просто так збiглося… Збiг обставин… А тепер що ж? Антон встиг заявити про винахiд, значить, усе iнше, даруйте, будь ласка, — мотлох i автоматично вiдпадає… Зрозумiйте мене правильно, я нi на що не претендую… На тлi цiєї бiди усе iнше — дрiбне, суєта. Соромно й говорити, хто зробив бiльше, а хто — менше. Дрiб'язкове
Вiдповiдаючи Ковалю, Павленко совався у крiслi, ховав погляд. Здавалося, вiн соромився самого себе, свого голосу, своїх слiв, намагався зробишся меншим, непомiтним, втиснутися у своє крiсло.
— Ну, гаразд, — промовив полковник.
Вiн вирiшив поїш що не розпитувати про останнiй вечiр у Журавля, а ходити кругом та навколо цiєї подiї. У такий спосiб викликати подив i збентеження у Павленка, який, звичайно, чекає вiд нього найголовнiших запитань, i простежити за реакцiєю допитуваного на таку дивну поведiнку полковника.
Дмитро Iванович вважав, що у розшуку, яке вiн зараз проводить, найважливiшим є психологiчний момент. Вважав за необхiдне провести науковий тест, розiгравши з двома iншими молодими вченими ситуацiю, в якiй обоє претендують на один i той самий винахiд. Але вiн не був певен, чи пощастить досягти цiлковитої вiдвертостi учасникiв експерименту i, головне, чи згодиться Спiвак. Тому йому залишалося самому знаходити психологiчнi докази поведiнки людей, якi були зв'язанi з трагiчними подiями у квартирi Журавля.
— Розкажiть, Вячеславе Адамовичу, про загиблого. Ви були не тiльки спiвробiтниками, але, як вiдомо, дружили.
Павленко кивнув.
— Усе, що ви про нього знаєте, — уточнив полковник.
Вiн вийшов з-за столу, залишивши на ньому папiр для протоколу i ручку, i сiв поруч допитуваного за маленький довгастий столик, приставлений торцем до великого.
Вячеслав Адамович провiв долонею по чолу, немов допомагаючи своїй пам'ятi, i тихо промовив:
— Це була хороша людина. Еге ж, хороша.
Нервовий спазм стиснув горлянку, i Павленко замовк. На щоцi його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.
— Я вас розумiю. — Коваль згiдливо кивнув. Вiн вирiшив дати заспокоїтися Павленковi, щоб у того розв'язався язик. — Але що поробиш… Менi хочеться закiнчити розшук з приводу цiєї сумної iсторiї вашою докладною розповiддю. Сподiваюсь, ви в цьому менi допоможете.
— Дружили. Працювали разом, — пiсля нiякової паузи заговорив знову Павленко. — Спiльнi справи, спiльнi iнтереси. Ну, i сусiди, звичайно. — Вячеслав Адамович замовк i потiм, зiтхнувши, додав: — Зрозумiйте мене правильно… Тяжко менi про нього зараз… В iнститутi Антон нi з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанiйською, привабливою… Можливо, тому, що рiдко там з'являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало… Антоновi свiтила сенеесiвська зiрка, тобто посада старшого наукового спiвробiтника, хоч вiн iще не захистився. Плановi роботи вiн виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, вiдсиджувати у кабiнетi вiд нього не дуже
Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крiсла. Коваль вловив новий нюанс в голосi допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло i його нiяковiсть, i траурний настрiй, i страх, повнiстю опанувало ним i прорвалося назовнi в його розповiдi. Павленко забув про все iнше i не змiг сховати це почуття.
Яке ж воно, це почуття?
У свiдомостi Коваля повторилися щойно вимовленi з нотками обиди у голосi слова: "Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля… коли справа торкалася Журавля…"
Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнiвна, страшна? Чи не заздрiсть, бува?
Коваль мусив переконатися в цьому.
— Такий статус найбiльшого сприяння, певно, був не тiльки у Журавля? — закинув вудочку полковник.
— Не кажiть! Усi мають приходити до iнституту о десятiй, якщо не у вiдрядженнi чи не на заводi. Залишати робоче мiсце о шостiй. Бiблiотечний день, правда, у всiх. Завiдуючим вiддiлами, докторам наук режим бiльш вiльний. Звiсно, у кого лабораторнi роботи, без iнститутської макетної майстернi не обiйтись, а хто чистою теорiєю займається, тi намагаються втекти з iнститутських стiн.
— А Журавель, виходить, почував себе вiльним козаком?
— Для таланту законiв немає, - у голосi Павленка водночас бринiли i переконанiсть, i iронiя.
— Так вже й нема, — похитав головою Коваль. — Ви у тiй самiй лабораторiї працюєте, що й покiйний працював?
— Такий самий менеес, у тiй же лабораторiї. Але iз строгим режимом. Щоденна присутнiсть… Але я — це я, а вiн був — Журавель. — Павленко зробив паузу. — Як каже стародавня приказка: що можна Юпiтеру, не можна биковi… Що поробиш!..
Коваля дивувало, що Павленко усе не цiкавиться подробицями загибелi сусiда.
— Журавель багато пив?
— На жаль. I горiлка, так само, як на всiх, i на нього впливала згубно. Горiлка не рахується з талантом.
Далi напрошувалося запитання: "А того трагiчного вечора скiльки випив Журавель?" — але полковник поминув його i спитав зовсiм про iнше:
— I жiнками захоплювався?
— От-от, — пiдхопив Павленко. — Грошi, горiлка, жiнки хоч кого зведуть iз свiту.
— А якщо точнiше?
— Грошi заробляв шевством… Потаємним. Шив тiльки жiночi черевички або чобiтки. Це було його хобi. Як зшиє — любо глянути, конфетка — в музей! I тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному — все, iншому — нiчого. Жiнки просто молилися на нього. Але шив вiн рiдко. Коли заманеться або коли грошi знадобляться. А бувало, зустрiне на вулицi якусь красуню, сподобається йому — вiн на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Iде, значить, вулицею…
— Рiдко шив? — перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопiйована з iмпортної, досить часто зустрiчалася у мiстi. Навiть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцевi довелося б попрацювати, а, дивись, цiлому фабричному цеху.