...I жодної версiї!
Шрифт:
— Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.
— А у цього що написано?
Стара здивовано поглянула на Коваля.
— Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?
— Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" — це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець… Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.
Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора.
— До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, — хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.
Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.
Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:
— Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати — або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?
— Ви хоч бачили його?
— Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась… Пробачайте, але нiчого не помiтила… А може, це i не з нашого поверху, хтозна… У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..
Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою…
15
I ось вони сидять один проти одного: полковник i останнiй, як вважав Коваль, свiдок, що мiг пролити свiтло на трагiчну загибель Антона Журавля. Дмитро Iванович вглядався у блiдого, худорлявого чоловiка рокiв на тридцять. Його широке i високе чоло, що здавалося ще бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.
На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.
Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.
За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко — чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд
Але от якi це були пристрастi, яка з них була головною: жадання жiнки, грошi, незадоволенiсть своїм становищем у суспiльствi, сiмейним життям чи iще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в iнститутi з Василем Ферапонтовичем i характеристику, яку той дав молодшому науковому спiвробiтниковi Павленку, Коваль переконувався, що науковий свiт став для Вячеслава Адамовича певною мiрою притулком у бурхливому сучасному свiтi. Сам Павленко, очевидно, розумiв, що iншого шляху — завод, служба в апаратi — для нього немає. Вiн не любив точно визначених обов'язкiв, життя, регламентованого працею. Спостерiгаючи, як уранцi люди поспiшають на роботу, як суворо розписаний їхнiй одноманiтний щоденний режим, вiн жахався самої думки, що i йому доведеться влитися у їхнi лави. Ще в iнститутi, коли зустрiчав яке-небудь строге наукове правило, вiн насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазiї, не скутої рамками твердих установлень i законiв, i вважав, що це i є свобода i що тiльки наука здатна надати йому нехай i iлюзорну, але все ж якусь особисту незалежнiсть… Та тут на його життєвому шляху стрiвся Антон Журавель.
Найбiльше Коваля зараз цiкавило: чи тiльки природне наукове змагання було мiж двома спiвробiтниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спiльнi науковi теми, — Павленком та Журавлем? Чи не було заздростi або навiть прихованої ворожнечi, яка часом спалахує мiж людьми?
Деякi пiдстави для такої пiдозри вiн мав…
Дмитро Iванович за своїм звичаєм зараз не поспiшав. Вiн бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумiв стан Павленка i хотiв уловити той порух його душi, коли дверi до неї хоч на мить вiдчиняться i Вячеслав Адамович стане з ним щирим.
У небi з'явився лiтачок. Коваль зрозумiв, що це вiйськова машина, винищувач. Краєм ока спостерiгав, як виповзла з-за рами вiкна тоненька бiла стрiлочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку — слiд вихлопних газiв, i уперто лiзе вгору.
Павленко простежив за його поглядом i пощулився у м'якому, штучної шкiри крiслi. Вiн теж ловив кожний порух полковника. Вiдчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.
Коваль дочекався, поки бiла стрiлочка дiйде до протилежного краю шибки, i спитав:
— Поїздка ваша до Єревана була вдалою?
— Не зовсiм.
— Чому?
— Не усе встиг. Ви ж вiдкликали.
— Ну, мабуть, не я, iнститут. У Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?
— Нi, моя робота зв'язана з проблемою мiцностi шарнiрних з'єднань.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що в Єреванi Павленко байдикував. На заводi показався лише кiлька разiв, та й то на годину-другу, аби лиш вiдмiтити вiдрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очi, а потiм непомiтно зникав. Решту часу провiв у готелi, у своєму номерi, де замикався у товариствi пляшки. Знав Дмитро Iванович i те, що на другий день вiдрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексiївна узяла трубку i декiлька разiв прокричала в неї "алло!", нiчого не сказав, не озвався i поклав на важiль свою…
— А нововведення, яке запропонував Журавель, ви знаєте?
Павленко затримався з вiдповiддю. Коваль помiтив, як почастiшав його подих.
— Так, знаю, — нарештi вiдповiв науковець. — I бiльше того…
— Що означає "бiльше того"?
— Свого часу мiркував про те ж саме…
— А що означає "свого часу"? Це, може, була ваша iдея — хаотичний рух абразивiв при шлiфуваннi?
Павленко зам'явся, опустив погляд.
— Яке це має тепер значення, — випроставшись, махнув вiн рукою. — Зрозумiйте мене правильно… Я вважаю, то справа минула…