1Q84. Книга друга
Шрифт:
Слово «забрудниться» нагадало про Усікаву. «Усікава?» — зітхаючи думав» Тенґо. Усікава мав інформацію про його матір. І заявив, що зможе її передати.
Якщо ви хочете знати про матір, то ми можемо передати вам інформацію про неї. Та, можливо, ця інформація такого роду, що її не назвеш приємною.
Тенґо на це навіть не відповів. Бо нітрохи не мав охоти почути з уст Усікави інформацію про власну матір. Адже, як будь-що з його уст, вона була б брудною. Зрештою, з будь-яких устТенґо не хотів чути такої інформації. Повідомлення про матір мало надійти до нього не у вигляді часткової інформації,
Звичайно, Тенґо не знав, чи коли-небудь у майбутньому таке драматичне одкровення до нього прийде. Можливо, ніколи. Але він потребував приходу чогось масштабного, що могло б бути суперником і перемогти ту яскраву картину «сну серед білого дня», яка впродовж багатьох років бентежила, вкрай потрясала й мучила його. Завдяки цьому він мав цілком очиститися. А від інформації про повний розпродаж «Повітряної личинки» не було жодної користі.
От які думки роїлися в його голові, коли останнім прогоном сходів він піднімався на третій поверх.
Тенґо зупинився перед дверима власної квартири, вийняв з кишені ключ, вставив його у замкову щілину й покрутив. Перед тим, як відчинити двері, спочатку постукав тричі, а після короткої паузи — двічі. І тільки тоді вже відчинив.
Фукаері, сидячи за столом, пила томатний сік з високої склянки. На ній був той самий одяг, в якому вона сюди прийшла. Смугаста чоловіча сорочка й тонкі сині джинси. Але, на відміну від ранку, тепер вона справляла трохи інше враження. Бо (цього Тенґо відразу не помітив) зав'язала волосся вузлом і підняла догори. Завдяки цьому повністю відкрила вуха й шию. Пара невеликих рожевих вух, ніби щойно виготовлених і почищених м'якою щіточкою від пороху, була створена не для слухання реальних звуків, а з чисто естетичної точки зору як твори мистецтва. Принаймні так здавалося Тенґо. Тонка гарна шия під ними виблискувала, немов зелень, вирощена під щедрим сонячним промінням, їй, абсолютно чистій, личила вранішня роса й крапчасті сонечка. Тенґо вперше бачив її з піднятим догори волоссям. Такий її вигляд здавався йому навдивовижу рідним і звабливим.
Зачинивши за собою двері, він хвилину все ще стояв біля порога. її відкриті вуха й шия зворушили й бентежили його так само, як оголене тіло інших жінок. Як мандрівник, який у верхів'ї Нілу відкрив таємне водне джерело, Тенґо, на миті утративши мову, споглядав постать Фукаері примруженими очима. Його рука все ще тримала клямку дверей.
— Я щойно прийняла душ, — серйозним голосом, ніби згадавши якусь важливу подію, сказала Фукаері, звертаючись до остовпілого Тенґо. — Скористалася вашим шампунем та ополіскувачем.
Тенґо кивнув і, перевівши подих, нарешті відпустив клямку, а двері замкнув. Шампунь та ополіскувач? Він зробив крок уперед і відійшов від дверей.
— Потім ніхто не дзвонив? — спитав Тенґо.
— Ані разу, — відповіла Фукаері й легенько хитнула головою.
Він підійшов до вікна й, ледь-ледь відслонивши штори, визирнув надвір. Краєвид, побачений з вікна на третьому поверсі, нічим особливим не вражав. Не було видно ні підозрілої людини, ні підозрілої припаркованої автомашини. Перед ним відкрився, як завжди, нічим не примітний краєвид нічим не примітного житлового району. Припалі пилом дерева з покрученим гіллям уздовж вулиці, залізна огорожа тротуару з численними вм'ятинами, кілька заіржавілих велосипедів на узбіччі. Гасло поліції «П'яний за кермом — пряма дорога на той світ» на паркані. (Невже в поліції спеціальний відділ придумує гасла?) Набурмосений дідок, що вигулює дворнягу з непривабливою мордою. Неприваблива жінка за кермом огидного маленького авто. Огидний телеграфний стовп з немов на зло протягнутими в повітрі дротами. Цей краєвид за вікном підказував, що світ твориться завдяки незчисленним маленьким світам, що мають свій вигляд і несуть на собі відбиток чогось середнього між безрадісністю і нещастям.
А з іншого боку, у світі існували також беззаперечно звабливі вуха та шия Фукаері. Вирішити, якій стороні цього світу довіритись, було непросто. Як розгублений великий пес, Тенґо тихо простогнав горлом і, заслонивши штори, повернувся у свій маленький світ.
— Ебісуно-сенсей знає, що ти прийшла сюди? — спитав він.
Фукаері хитнула головою. Мовляв, не знає.
— І ти не збираєшся йому про це повідомити?
Дівчина хитнула головою.
— Не можу з ним зв'язатися.
— Бо це небезпечно?
— Можливо, телефон прослуховується і пошта не доходить.
— Лише я знаю, що ти перебуваєш тут?
Фукаері кивнула.
— Принесла що-небудь, щоб переодягтися?
— Небагато, — відповіла Фукаері й зиркнула на свою полотняну сумку. Навряд чи багато речей вона вміщала. — Але мені байдуже.
— Якщо тобі байдуже, то мені й поготів, — сказав Тенґо.
Він зайшов у кухню і скип'ятив води. Накидав у чайничок чайного листя.
— Подруга сюди приходить? — спитала Фукаері.
— Ні, більше не приходить, — коротко відповів Тенґо. Фукаері мовчки дивилася йому прямо в очі. — Поки що, — додав він.
— Через мене? — запитала дівчина.
Тенґо хитнув головою:
— Через кого, не знаю. Але, гадаю, не через тебе. Мабуть, через мене. А може, трохи через неї.
— У всякому разі, вона вже сюди не приходить.
— Саме так. Вона сюди вже більше не прийде. Можливо. Тому можеш залишатися тут надовго.
Фукаері задумалася над цим.
— Вона заміжня? — спитала дівчина.
— Так, заміжня. Має двоє дітей.
— Діти від вас?
— Звичайно, не від мене. Діти були в неї вже перед тим, як ми почали зустрічатися.
— Вона вам подобалася?
— Можливо, — відповів Тенґо. «За певних умов», — додав він подумки, звертаючись до себе.
— А ви їй подобалися?
— Можливо. До певної міри.
— Сексом займалися.
Тенґо не сподівався почути від неї такі слова.
— Звичайно. Адже вона приходила сюди не для того, щоб грати в «монополію». [11]
— Монополію? — спитала Фукаері.
— Та це не має значення, — відповів він.
— Але вона більше сюди не прийде?
— Принаймні так мені сказали. Мовляв, більше не прийде.
— Вона сказала? — запитала Фукаері.
— Ні, не вона. А її чоловік. Мовляв, вона пропалай більше не зможе до мене приходити.
11
« Монополія» — популярна американська настільна гра.