97
Шрифт:
— Авжеж, пора!
Стали розходитись.
— Спасибі, сестриці, за акафіста!
– І вам (до Гирі), Гнате Архиповичу! За просвіщеніє…
У сінях.
— А сніг! А мете!
Розійшлися. Монашки як тіні. Тихо погасили свічечки, безгучно вийшли в другу хату. Г и р я підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах йому:
— Ну, а ти чого стоїш? Цібе на сторожу!.. Що? Ага, пайку ждеш, їсти хочеш. Дам, дам… Тільки трошки дам, щоб не спав та злий був. Краще будеш стерегти… (Причинив двері в чуланчик, гукнув). Лизю! Уріж там Ларивонові скибку хліба.
Увійшла Л и з я у шовковій юпці, на високих каблуках. Г и р я до неї:
— Уріж, кажу, Л а р и в о н о в і… Та що це ти моду взяла прибиратися щовечора, як на весілля? Що це за норови на тебе напали?
Л и з я. Які там норови? Ще що видумайте!
Г и р я. Та ще й набілилася?
Л и з я. Пхи!.. Ще що видумайте!
Г и р я. Зараз скинь! Люди приходять акафіста слухати, а вона… Одразу чутки рознесуть, що ми барахла за хліб наміняли.
Л и з я. Та коли ж я приберуся? Вже два тижні, як той акафіст читається…
Г и р я. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій!
Л и з я. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається.
Г и р я (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш?
Л и з я взялася краяти хліб.
Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти!
Л и з я одкинула ножа.
Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив…
Л и з я. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик.
Г и р я. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі.
Л и з я. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара…
Г и р я. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі, знаєш, що?
Л и з я. А що?
Г и р я. Ану, вгадай.
Л и з я. Пхи! Стану я ще вгадувати.
Г и р я. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть — півпуда ячменю.
Л и з я. Папашо! От аби ви купили мені духів… У такому гранчастому бутлику. Що запашні — міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку). Килька побризкала.
Г и р я (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю.
Замугикав глухонімий. Г и р я до нього:
— Зараз дам!..
Л и з я. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюки, що й страшно дивитись… А смердить!..
Г и р я. Він акафіста стеріг, старців не пускав…
Л и з я. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу!
Г и р я. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку… Та перехрести лоба, глуха манія… Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці). Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу…
Тихо, через силу ввійшла О р и н а. Лизька накрила хліб рушником:
— Папашо! О р и н а!..
Г и р я (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась?
О р и н а. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте!
Г и р я. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю.
О р и н а. Хоч шкуриночку, мій боженько…
Г и р я. Тобі що сказано?! Нема!
О р и н а. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг… Що вже набридло його їсти.
Л и з я. Ідіть з хати, бо холоду нанесли…
О р и н а. Хоч гарячої водиці, щоб погрітися. Ой любі мої, золоті мої, я ж у вас колись служила, хату мазала і тебе, моя доню, няньчила… Доглядала, доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її… Пам’ятаєш?.. (Заспівала).
М’ята моя рум’яная,
Дитя моє коханеє.
Г и р я. Кажу тобі — хліба нема! І не буде!.. До комуни йди!
О р и н а. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно… Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде… (Торкнулася пучками комина).
Г и р я (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш?
Посунулась О р и н а в сіни. Коли тут Ларивон до неї мугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли.
Л и з я. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась).
Г и р я (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію… Та куди ж це він? Оце так сторія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг.
Л а р и в о н вернувся. На голові й на плечах сніг.
(До його). Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл… Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб… Цібе на сторожу — ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг… А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Л а р и в о н ом).
Л и з я занавісила вікна, принесла дві подушки, кожух. Потім вийняла люстерко і почала виглядатись. Заспівала:
Об чом, дєво, плачеш,
Об чом сльози ллєш.
Чобітками рип-рип увійшов П а н ь к о.
— Здрастуй, Лизько!
Л и з я. Паню!
П а н ь к о. А старий?
Л и з я. Цс-с… Вийшли до худоби… Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити}.
П а н ь к о. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти…
Л и з я. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила?
П а н ь к о. Не муха, Лизько, а… (Потер лоба). Слиш… дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв.
Л и з я. Я б дала, Паню, та зараз увійдуть папаша. Краще, як вони ляжуть, тоді. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.
П а н ь к о. Ніколи було. Статистика замучила.
Л и з я. І коли вже ти її скінчиш?
П а н ь к о. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тільки-но складу та перепишу — один помер, другий помер, п’ятий, десятий… Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.