Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
— Ну, дуже радий, — сказав Лось, подаючи йому руку. — До завтра.
Все було готове до відльоту з Землі. Але два наступних дні довелося, майже не спавши, морочитися, вкладаючи в апарат — у порожнистих подушках — безліч усяких дрібниць. Перевіряли прилади й інструменти. Зняли риштування, яке оточувало апарат, розібрали частину покрівлі.
Лось показав Гусєву механізм руху і найважливіші прилади, — Гусєв, виявилося, був людина спритна і кмітлива.
На завтра, о шостій вечора, призначили відліт.
Пізно ввечері Лось відпустив робітників і Гусєва; погасивши електрику,
Ніч була тиха й зоряна, Лось не спав. Заклавши за голову руки, дивився в сутінки. Багато днів він не давав собі волі. Тепер, в останню ніч на Землі, попустив серцю: мучся, плач.
Він згадав… Кімната в напівтемряві… Свічку затулено книгою. Запах ліків, душно. На підлозі, на килимі, — таз. Коли встаєш і проходиш повз нього, на стіні, на тоскних шпалерах, гойдаються тіні. Як томливо! В ліжку — найдорожче в світі — Катя, дружина — часто-часто тихо дихає. На подушці — густе, поплутане волосся. Підняті коліна під ковдрою. Катя йде від нього. Змінилося ще недавно таке гарне, лагідне обличчя. Воно рожеве, неспокійне. Випростала руку і смикає пальцями край ковдри. Лось знову, знову бере її руку, кладе під ковдру.
“Ну розплющ очі, ну глянь, попрощайся зі мною”. Вона мовить жалібним, ледь чутним голосом: “Чини кно, чини кно”. Дитячий, тихий, сумний голос. Вона хоче сказати: “Відчини вікно”. Страшніша від страху — жалість до неї, до цього голосу. “Катю, Катю, глянь”. Він цілує її в щоки, в лоб, у заплющені очі. Горло у неї тремтить, руки рвучко піднімаються, пальці вчепилися в край ковдри. “Катю, Катю, що з тобою?” Не відповідає, відходить… Підвелася на ліктях, підняла груди, ніби знизу її штовхали, мучили. Люба голівка перехилилася… Вона осунулась, потонула в постелі. Упало підборіддя. Лось, здригаючись од розпуки, пригорнув її, притулився.
…Ні, ні, ні, — із смертю не можна примиритися…
Лось підвівся з ліжка, взяв зі столу коробку з цигарками, закурив і деякий час ходив по темному сараю. Потім виліз на драбинку телескопа, знайшов шукачем Марс, що піднявся вже над Петроградом, і довго дивився на невелику, ясну, теплу кульку. Вона легенько тремтіла в схрещених волосинках окуляра.
…Він знову ліг… Пам’ять одкрила видіння. Катруся сидить у траві на пагорку. Вдалині, за хвилястими полями, — золоті цятки Звенигорода. Шуліки плавають у літній спекоті над хлібами, над гречками. Катрусі ліниво і жарко: Лось, сидячи поряд, кусаючи травинку, поглядає на русяву Катрусину голову, на засмагле плече з світлою смужкою шкіри між загаром і сукнею. Катрусині сірі очі — байдужі і прекрасні, — в них теж плавають шуліки. Каті вісімнадцять років. Сидить і мовчить. Лось думає: “Ні, люба моя, у мене є діло важливіше, ніж отут, на цьому пагорку закохатись у вас. На цей гачок не попадуся, на дачу до вас більш не їздитиму”.
О боже мій! Як нерозумно було втрачено ці літні, гарячі дні. Спинити б тоді час! Не вернути! Не вернути!..
Лось знову встав з ліжка, чиркав сірниками, курив, ходив. Але й ходити вздовж дощаної стіни було нестерпно: як звір у ямі.
Лось відчинив ворота і дивився на Марс, що стояв уже високо в небі.
“І там не втечеш од себе — за межею Землі, за межею смерті. Нащо було куштувати цю отруту — кохати! Жити б нерозбудженим. Летить же в ефірі заклякле сім’я життя, льодяні кристали, летять, охоплені дрімотою. Так ні ж, треба впасти і розцвісти — прокинутись у спразі — кохати, злитися в одне, забутися, не бути самотнім сім’ям. І весь цей короткий сон для того, щоб знову — смерть, розлука, і знову — політ льодяних кристалів”.
Лось довго стояв біля воріт. Діамантовим — то кривавим, то синім-світлом мінився Марс високо над тихим у сні Петроградом. “Новий, дивний світ, — думав Лось, — можливо, давно вже погаслий або фантастичний, квітучий і досконалий… Так само звідти колись уночі дивитимуся на мою рідну зірку серед зірок… Згадаю пагорок, і шулік, і могилу, де лежить Катя… І печаль моя буде легкою…”
Над ранок Лось поклав на голову подушку і задрімав. Його розбудив гуркіт валки, що їхала набережною. Лось провів долонею по обличчю. Ще безтямними від нічних видінь очима роздивлявся карти на стінах, обриси апарата. Зітхнув, зовсім прокидаючись, підійшов до крана і облив голову крижаною водою. Накинув пальто і попрямував через пустир до своєї квартири, де півроку тому вмерла Катя.
Тут він вимився, поголився, надів чисту білизну й одяг, перевірив, чи всі вікна зачинено. У квартирі ніхто не жив — скрізь була курява. Він одчинив двері в спальню, де після смерті Каті ніколи не ночував. У спальні було майже темно від спущених штор, тільки відсвічувало дзеркало шафи з Катаними сукнями — дзеркальні дверцята було прочинено. Лось насупився, підійшов навшпиньках і щільно причинив дверцята. Замкнув двері спальні. Вийшов з квартири, замкнув парадні двері і плескатий ключик поклав собі в кишеню жилета.
Тепер усе було закінчено перед від’їздом.
Цієї ночі Маша довго ждала чоловіка — кілька разів підігрівала чайник на примусі. За високими дубовими дверима було тихо і страшнувато.
Гусєв і Маша жили в одній кімнаті, в колись розкішному, величезному, тепер занедбаному будинку. Під час революції мешканці покинули його. За чотири роки дощі і зимові хуртовини дуже пошкодили його всередині.
Кімната була простора. На стелі, поміж золотим різьбленням і хмарами, летіла усміхаючись пишна жінка — довкола крилаті немовлята.
“Бачиш, Машо, — все жартував Гусєв, показуючи на стелю”, — яка весела жінка, в тілі, і дітей шестеро — ото жінка”.
Над позолоченим, з лев’ячими лапами ліжком висів портрет дідуся — напудрена перука, губи стиснуті, на каптані — зірка. Гусєв прозвав його “Генерал Топтигін”. “Цей дихнути не давав, тільки що не так — одразу топтати”. Маша боялася дивитися на портрет. Через кімнату було протягнено залізну трубу залізної грубки, що геть закіптюжила стіну. На полицях, на столі, де Маша готувала злиденну їжу, — лад і чистота.
Різьблені дубові двері відчинялись у двосвітну залу. Розбиті вікна в ній були позабивані дошками, стеля подекуди обвалилась. У вітряні ночі тут гуляв, завиваючи, вітер, бігали пацюки.
Маша сиділа біля столу. Шипів вогник примуса. Здалеку вітер доніс сумний передзвін годинника — пробило другу. Гусєва не було. Маша думала:
“Чого шукає, чого йому мало? Все щось хоче знайти, душа неспокійна, Альоша, Альоша…”
На віях у Маші виступали сльози, і вона, підпираючи щоку, неквапом витирала їх. Над головою летіла, не могла відлетіти весела жінка з веселими немовлятами. Про неї Маша думала: “От була б така — нікуди б він од мене не пішов”.