Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Навіщо ж йому тепер Шельга? Під час крейсування у Карібському морі були ще суворі порядки. Тут же, в океані, за Шельгою ніхто не стежив, і він робив що хотів. Приглядався. Прислухався. І йому починали мріти деякі виходи із скрутного становища.
Перегін океаном був схожий на розважальну прогулянку. Сніданки, обіди і вечері обставлялися розкішно. До столу сідали Гарін, мадам Ламоль, Роллінг, капітан Ян-сен, помічник капітана, Шельга, інженер Чермак — чех (помічник Гаріна), щупленький, закудланий, хворобливий чоловік з блідими пильними очима та ріденькою борідкою, і другий помічник — хімік, німець Шефер, кістлявий, сором’язливий молодик,
У цій дивній компанії смертельних ворогів, убивць, грабіжників, авантюристів і голодних учених, — у фраках, з бутоньєрками в петельках, — Шельга, як і всі, — у фраку, з бутоньєркою, спокійно мовчав, їв і пив зі смаком.
Сусід праворуч одного разу випустив у нього чотири кулі, сусід ліворуч — вбивця трьох тисяч людей, навпроти — найнебезпечніша з жінок, які тільки були на світі.
По вечері Шефер сідав до піаніно, мадам Ламоль танцювала з Янсеном. Роллінг лишався звичайно коло столу і дивився на тих, що танцювали. Інші прямували в курильний салон. Шельга йшов палити люльку на палубу. Його ніхто не втримував, ніхто не помічав. Дні минали одноманітно. Суворому океанові не було краю. Котилися хвилі так само, як мільйони років тому.
Сьогодні Гарін, понад звичку, вийшов услід за Шельгою на місток і почав з ним розмову по-приятельському, мовби нічого й не сталося відтоді, як вони сиділи на лавочці на бульварі Профспілок у Ленінграді. Шельга насторожився. Гарін захоплювався яхтою, самим собою, океаном, але, певно, кудись хилив.
Сміючись сказав, обтрушуючи бризки з борідки:
— У мене до вас пропозиція, Шельга.
— Ну?
— Пригадуєте, ми домовилися грати чесну партію?
— Так.
— До речі… Ай-ай… Це ваш помічник почастував мене з-за кущів? На волосину нижче — і череп вдрузки.
— Нічого не знаю…
Гарін розказав про постріл на дачі Штуфера. Шельга заперечливо похитав головою.
— Я пі при чому. А шкода, що промахнувся…
— Отже — доля?
— Так, доля.
— Шельга, пропоную вам вибір. — Очі Гаріна, невблаганні й колючі, наблизились, обличчя знову стало злим. — Або ви киньте вдавати з себе принципову людину… Або я вас викину за борт. Збагнули?
— Збагнув.
— Ви мені потрібні. Ви мені потрібні для великих справ… Ми можемо домовитись… Єдина людина, кому я вірю, це ви.
Він не доказав — гребінь величезної хвилі, вищий за попередні, навалився на яхту. Кипуча піна накрила капітанський місток. Шельгу жбурнуло на поручні, його вирячені очі, роззявлений рот, рука з розчепіреними пальцями показались і зникли під водою… Гарін кинувся у вир.
Шельга не раз потім згадував цей випадок.
Ризикуючи життям, Гарін схопив його за плащ і боровся з хвилями, поки вони не перекотилися через яхту. Шельга повиснув за поручнями містка. Легені його були повні води. Він важко впав на палубу. Матроси ледве відходили його і однесли в каюту.
Туди ж незабаром прийшов і Гарін, переодягнутий і веселий. Звелів подати дві скляночки грогу і, запаливши люльку, повів далі перервану розмову.
Шельга розглядав його глузливе обличчя, спритне тіло, що розвалилось у шкіряному кріслі. Дивна, суперечлива людина. Бандит, негідник, темний авантюрист… Та чи від грогу, чи від пережитого потрясіння ШельзІ приємно було, що Гарін отак сидить перед ним, задерши ногу на коліло_, і курить, і розмірковує про різні речі, буцімто не тріщать боки “Арізони” від ударів хвиль,
Гарін дуже змінився після Ленінграда, — став упевнений, сміхотливий, прихильний і добродушний, якими тільки бувають дуже розумні, впевнені егоїсти.
— Навіщо ви пропустили зручний випадок? — спитав його Шельга. — Чи вам до зарізу потрібне моє життя? Не розумію.
Гарін одкинув назад голову і засміявся весело:
— Дивак ви, Шельга. Навіщо ж я маю діяти логічно? Я не вчитель математики. До чого ж дожилися… Простий вияв людяності — і не зрозуміло.
— Коли висаджували в повітря анілінові заводи, здається, не думали про людяність.
— Ні! — вигукнув Гарін. — Ні! Не думав… Ви все ще ніяк не можете виборсатися з-під уламків моралі… Людяність! Куди загнув! Ах, Шельга, Шельга… Що це за полички: на цій поличці — добре, на цій — погане… Я розумію, дегустатор: [51] пробує, плює, жує шкоринку — це, каже, вино добре, це погане. Але ж керується він смаком, пухирцями на язиці. Це реальність. А де ваш дегустатор моральних марок? Якими пухирцями він це пробує?
— Усе, що веде до встановлення на землі Радянської влади, — добре, — проказав Шельга, — усе, що заважає, — погано.
51
Дегустатор— людина, яка визначає якість продукту (вина, чаю, і т. д.) на смак.
— Прекрасно, чудово, знаю… Ну, а вам-то до цього яке діло? Чим ви зв’язані з Радянською республікою? Економічно? Нісенітниця… Я вам пропоную жалування в п’ятдесят тисяч доларів… Говорю цілком серйозно. Підете?
— Ні, — спокійно сказав Шельга.
— Ото ж бо й воно, що пі… Значить, зв’язані ви не економічно, а ідеєю, чесністю, — одно слово, матерією вищого гатунку. І ви злісний мораліст, що я й хотів вам довести… Хочете світ перевернути… Розчищаєте від тисячолітнього сміття економічні закони, висаджуєте в повітря імперіалістичні фортеці. Гаразд. Я теж хочу світ перевернути, але по-своєму. І переверну однією силою мого генія.
— Ого!
— Всупереч усьому, завважте, Шельга. Слухайте, та що ж таке людина, зрештою? НайнІкчемніший мікроорганізм, що вчепився з несказанним жахом смерті у глиняну кульку землі і летить з нею у крижаній темряві? Чи це — мозок, божественний апарат для вироблення особливої таємничої матерії — думки, — матерії, один мікрон якої містить у собі увесь всесвіт… Ну? Ото ж бо…
Гарін вмостився глибше, підібгав ноги. Завжди бліді його щоки розчервонілись.
— Я пропоную інше. Ворогу мій, слухайте… Я заволодіваю усією повнотою влади на землі. Жоден димар не задимить без мого наказу, жоден корабель не вийде з гавані, жоден молоток не стукне. Все підкорено — навіть право дихати — центрові. У центрі — я. Мені належить усе. Я викарбовую свій профіль на золотих кружальцях: з борідкою, у віночку, а на зворотному боці профіль мадам Ламоль. Потім я відбираю “першу тисячу”, — скажімо, це буде щось близько двох-трьох мільйонів пар. Це патриції. Вони віддаються вищим насолодам і творчості. Потім ми визначимо, скільки треба робочих рук для повного обслуговування культури. Тут теж зробимо вибір. Цих назвемо для ввічливості — трудовиками…