Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Телеграф приніс ще одну приголомшливу звістку: таємничий дирижабль, найновішого типу, пролетів над Гавайськими островами, спустився в порту Гіло, взяв бензин і воду, проплив над Курильськими островами, знизився над Сахаліном, у порту Олександровському взяв бензин і воду, після чого зник у північно-західному напрямку. На металевому борту корабля було помічено літери П. і Г.
Тоді всім стало зрозуміло: Гарін — московський агент. От і маєш — “бідний Гаррі”. Палата готувала найрішучіші заходи. Флот із восьми лінійних крейсерів вийшов до “острова Негідників”, як його тепер
Того ж дня радіостанції усього світу прийняли короткохвильову радіограму, жахливу за нахабством і поганим стилем:
“Алло! Алло! Говорить станція Золотого острова, який за непоінформованістю іменують островом Негідників. Алло! П’єр Гаррі щиро радить урядам усіх країн не совати носа в його внутрішні справи. П’єр Гаррі буде боронитись. Будь-який військовий корабель чи флот, що увійде у води Золотого острова, зазнає долі американського легкого крейсера, пущеного на дно менше ніж за п’ятнадцять секунд. П’єр Гаррі щиро радить усьому населенню земної кулі кинути політику і безтурботно танцювати фокстрот його імені”.
Греблю у вибалку біля зимарки відбудовано. Електростанція запрацювала. Артур Леві щоденно приймав нетерпеливі запити із Золотого острова: чи готова причальна щогла?
Електромагнітні хвилі, байдужі до того, що викликало їх із космічного спокою, линули в ефір, щоб ринути в радіоприймачі, і там, прохрипівши в мікрофони скаженим голосом Гаріна: “Якщо через тиждень причал не буде готовий, я надішлю дирижабль і накажу розстріляти вас, чуєте, Волшии?” — прохрипівши це, електромагнітні хвилі по дротах заземлення поверталися до попереднього спокою.
У зимарці край підніжжя вулкана тривала кваплива робота: очищали від порості великий майдан, валили щоглові сосни, ставили звужувану догори двадцятип’ятиметро-ву вежу на трьох ногах, глибоко заритих у землю.
Працювали всі, вибиваючись із сил, та найбільше метушився і хвилювався Манцев. Він від’ївся за цей час, трохи зміцнів, але розум його, певно, був ушкоджений божевіллям. Бували дні, коли він наче забував про все, байдужий, охопивши руками кошлату голову, сидів на нарах. Або, відв’язавши цапа Машку, казав Іванові:
— Хочеш, я покажу тобі те, чого ще жодна людина ніколи не бачила?
Тримаючи цапа Машку за мотузку (цап допомагав йому видиратися на скелі), Манцев і за ним Іван починали сходження до кратера вулкана.
Щогловий ліс скінчився, вище — між кам’яними брилами- ріс корякуватий чагарник, ще вище — лише чорне каміння, вкрите лишайником та подекуди снігом.
Краї кратера здіймалися стрімкими зубцями, наче на-півзруйновані стіни гігантського цирку. Але Манцев знав тут кожну щілину і, крекчучи, часто присідаючи, пробирався з виступу на виступ. І все-таки лише раз — тихого сонячного дня — їм пощастило вилізти на самісінький край кратера. Чудернацькі зубці його оточували рудо-мідне озеро застиглої лави. Низьке сонце кидало від зубців різкі тіні на металеві балабухи лави. Ближче до західного боку на поверхні лави височів конус, вершина його куріла білуватим димом.
— Там, — сказав Манцев, показуючи скарлюченими пальцями
— Зрозуміло, валяйте далі…
— Гадаю, що ти все-таки розумієш більше, ніж цап Машка… Якось, під час особливо бурхливої дії вулкана, коли він плював і харкав із страшенно глибоких надр, мені пощастило, ризикуючи життям, набрати трохи газу в реторту. Коли я спустився вниз, до табору, вулкан почав викидати під хмари попіл і каміння завбільшки з бочку. Земля тремтіла, мовби спина чудовиська, що прокинулося зі сну. Не звертаючи уваги на ці дрібниці, я побіг у лабораторію і поставив газ під спектроскоп. Іване, і ти, Машко, слухайте…
Очі у Манцева блищали, беззубий рот кривився:
— Я виявив сліди важкого металу, котрого немає в таблиці Менделєєва. За кілька годин у колбі почалося його розпадання, — колба почала світитися жовтим світлом, потім блакитним і, нарешті, пронизливо червоним… Задля безпеки я відійшов, — пролунав вибух, колба і половина моєї лабораторії розлетілися лід три чорти… Я назвав цей таємничий метал літерою М, оскільки моє прізвище починається на М та ім’я цього цапа починається на М. Честь відкриття належить нам обом — цапові й мені… Ти розумієш що-небудь?
— Валяйте далі, Миколо Христофоровичу…
— Метал М залягає у найглибших шарах Олівінового поясу. Він розпадається і вивільняє величезні запаси тепла… Я стверджую далі: ядро землі складається з металу М. Та оскільки середня щільність ядра землі всього вісім одиниць, приблизно — щільність заліза, а метал М удвічі важчий за нього, то, таким чином, у самому центрі землі — порожнеча.
Манцев звів палець і, подивившись на Івана та на цапа, дико розсміявся.
— Ходім зазирнемо…
Вони втрьох спустилися із скелястого гребеня на металеве озеро і, ковзаючи по металевих балабухах, пішли до конуса, що димів. Крізь тріщини виривалося гаряче повітря. Подекуди чорніли під ногами дірки без дна.
— Машку треба лишити внизу, — сказав Манцев, давши цапові щигля в ніс, і поліз разом з Іваном на конус, чіпляючись за сипучий гарячий щебінь.
— Лягай на живіт і дивись.
Вони лягли на край конуса, з того боку, де не було диму, і нахилили голови. Всередині конуса було заглиблення і посеред нього- овальна дірка метрів сім у діаметрі. Звідти долинали важкі зітхання, віддалений гуркіт, наче десь, хто знає на якій глибині, перекочувалося каміння.
Придивившись, Іван розрізнив червонувате світло, воно линуло з незбагненної глибини. Світло, то тьмарячись, то спалахуючи знову, розгорялося дедалі яскравіше, — ставало малинове, пронизливе. Важче зітхала земля, страхітливіше гуркотіло каміння.