Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Хмари темніли. Насувалася ніч. Вітер дужчав. Капітан знову почав загрожувати перерізати причал і полетіти під три чорти.
Нарешті од Шайтан-каменя показався високий чоловік у заліпленій снігом кожушині. Він ніс на руках Івана Гусєва. Леві побіг до нього, зірвавши рукавицю, заліз хлопчині під кожушок. Іван паче спав, закляклі руки його міцно притискали до грудей невелику бляшанку з дорогоцінними формулами Манцева.
— Живий, живий, тільки закляк трішечки, — проказав. високий чоловік, розсуваючи широкою усмішкою заліплену снігом бороду. — Очуняє. Нагору його, чи що? — І, не чекаючи відповіді, поніс Івана в гондолу.
— Ну, що? — крикнув зверху капітан. — Летимо?
Артур Леві нерішуче глянув на нього:
— Ви готові до відльоту?
– Єсть, — відказав капітан.
Леві
— Летимо! — сказав він, стрибаючи на алюмінієву драбинку. — Хлопці, віддавай кінці…
Він прочинив горбаті дверцята і вліз у гондолу. На верху причальної щогли почали перерізати конопляний трос, що втримував корабель. Застугоніли, стріляючи, мотори. Закрутилися гвинти.
Саіуе тоді, гнаний завірюхою, із снігових вихорів вискочив Манцев. Вітер дибив йому волосся. Простягнуті руки хапали зникаючі обриси корабля…
— Стійте!.. Стійте!.. — хрипко вигукував він.
Коли алюмінієва драбинка гондоли піднялася вже на метр над землею, він схопився за нижню сходинку. Кілька чоловік піймали його за кожуха, щоб одірвати. Він одіпхнув їх ногами. Металеве днище корабля розгойдувалося. Стріляли мотори. Сердито ревіли гвинти. Корабель прямував угору — у вируючі снігові хмари.
Манцев учепився, як кліщ, у нижню сходинку. Його швидко піднімало… Знизу було видно, як розчепірені ноги його, поли кожуха, що розвівав вітер, помчали в небо.
Чи далеко він одлетів, на якій висоті зірвався і впав, — цього вже не бачили люди, що стояли внизу.
Перехилившись через вікно алюмінієвої гондоли, мадам Ламоль дивилася в бінокль. Дирижабль ледь-ледь плив, описуючи коло в променистому небі. Під ним, на глибині тисячі метрів, стелився на безмежну широчінь прозорий синьо-зелений океан. У центрі його лежав острів неправильної форми. Згори він скидався на обриси Африки у крихітному масштабі. З півдня, сходу і північного сходу, мов бризки довкола нього, темніли вимережені піною кам’янисті острівці та мілини. Із заходу океан був чистий.
Тут, у глибині затоки, неподалік од прибережної смуги піску, лежали вантажні кораблі. Зоя нарахувала їх двадцять чотири, — вони скидалися на жуків, що сплять на воді.
Острів був прорізаний ниточками доріг, — вони сходились у північно-східній скелястій частині його, де виблискували скляні дахи. Це добудовували палац, що спускався трьома терасами до хвиль маленької піщаної бухти.
З південного боку острова видніли споруди, схожі згори на плутанину дитячого меккано: [55] ферми, кріплення, гратчасті крани, рейки, бігаючі вагонетки. Крутилися десятки вітряних двигунів. Попахкували димарі електростанцій та водокачок.
55
Меккано — технічна гра, аби ознайомити дітей з механізмами; набір металевих деталей для складання моделей.
У центрі цих споруд чорнів круглий отвір шахти. Від неї до берега рухалися широкі залізні транспортери з породою, і далі в море в’юнилися черв’яками червоні понтони землечерпалок. Хмарка пари не перестаючи куріла над отвором шахти.
День і ніч — у шість змін — тривала робота в шахті: Гарін пробивав гранітну броню земної кори. Зухвалість цієї людини межувала з божевіллям. Мадам Ламоль дивилася на хмарку над шахтою, бінокль тремтів у її руці, золотистій од загару.
Низьким берегом затоки тяглнся правильними рядами дахи складів та жилих будівель. Мурашині постаті людей снували дорогами. Котились автомобілі та мотоцикли. В центрі острова синіло озеро, з нього на південь витікала звивиста річка. Вздовж її берегів лежали смуги полів та городів. Увесь східний схил зеленів смарагдовим покриттям, — тут, за огорожами, паслися череди. На північному сході перед палацом, серед скель, рябіли чудернацькі фігури квітників та деревних насаджень.
Ще півроку тому тут була пустеля — колюча трава й каміння, сіре від морської солі, та миршавий чагарник. Кораблі викинули на острів тисячі тонн хімічних добрив, було викопано артезіанські колодязі, привезено рослини, дерева.
З висоти гондоли Зоя дивилася на закинутий в океані клапоть землі, розкішний і сяючий, що омивався свіжою піною припливу, милувалася ним, як жінка, котра тримає в руці коштовність.
Було сім чудес на світі. Народна пам’ять донесла до нас лише три: храм Діани Ефесської, [56] сади Семіраміди [57] та мідного колоса [58] в Родосі. Про інших спогади занурено на дно Атлантичного океану.
56
Храм Діани Ефесської, староримської богині місяця і полювання в місті Ефессі, славився своєю архітектурною красою; його спалив 356 року до н. е. грек Герострат. Він зробив це з метою прославитися.
57
Семіраміда — легендарна цариця Вавілона, при котрій було влаштовано на дахах будинків так звані “висячі сади”.
58
Колос Родоський — статуя старогрецького бога сонця Геліоса, що стояла при вході в гавань острова Родос.
Восьмим чудом, як це щоденно повторювала мадам Ламоль, треба вважати шахту на Золотому острові. Під час вечері в щойно опорядженому залі палацу, з величезними вікнами, розкритими подиху океану, мадам Ламоль піднімала келих:
— За чудо, за геній, за зухвальство.
Усе вишукане товариство острова підводилось і вітало мадам Ламоль та Гаріна. Усі були захоплені лихоманкою праці і фантастичними задумами. Хай там, на материках, кричать про порушення прав. Плювати. Тут день і ніч гуде підземним гулом шахта, гримлять черпаки елеваторів, проникаючи все глибше, глибше, до невичерпних запасів золота. Сибірські розсипи, яри Каліфорнії, снігові пустелі Клондайка — мізерія, кустарний промисел. Золото тут під ногами, у будь-якому місці, лише прорвись крізь граніти і кипучий олівін.
У щоденниках нещасного Манцева Гарін знайшов такий запис:
“Нині, тобто коли закінчився четвертий льодовиковий період і надзвичайно швидко почала розвиватись одна з порід тварин, позбавлених волосяного покриву, здатних пересуватися на задніх кінцівках і забезпечених вдалим влаштуванням ротової порожнини для вимовляння різних звуків, — земна куля являє таку картину:
Верхній її покрив складається із застиглих гранітів та діоритів завтовшки від п’яти до двадцяти п’яти кілометрів. Ця корка зовні вкрита морськими відкладеннями та шарами загиблої рослинності (вугілля) і загиблих тварин (нафта). Кора лежить на другій оболонці земної кулі — із розплавлених металів, — на Олівіновому поясі.
Розплавлений Олівіновий пояс подекуди, як, наприклад, у деяких районах Тихого океану, підходить близько до поверхні землі, до глибини п’яти кілометрів.
Товщина цієї другої розплавленої оболонки має нині понад сто кілометрів і збільшується на кілометр протягом кожних ста тисяч років.
У розплавленому Олівіновому поясі треба розрізняти три шари: щонайближчий до земної корки — це шлаки, лава, які викидають вулкани; середній шар — олівін, залізо, нікель, тобто те, з чого складаються метеорити, що падають у вигляді зірок на землю осінніми ночами, і, нарешті третій, нижній шар — золото, платина, цирконій, свинець, ртуть.