Афера на віллі

Чагровська Лариса

— Хіба я щось казав про шлюб?.. І ще двоє Вітиних друзів та її кавалер. Віка насіла на мене, щоби взяти їх усіх. Я, щоб не сперечатися з Вікою, сама знаєш — марна справа, погодився.

— Як звуть цього великомученика?

— Не пам’ятаю. Ну і я, твій покірний слуга. Усього семеро.

— Що ж, цілком можна брати банк.

Євген засміявся.

— Наразі ми плануємо законослухняніші розваги. Проведемо на «Горі» днів три або чотири, не більше. Яночко, маю до тебе прохання.

— Говори.

—

Ти не приготуєш що-небудь поїсти? Щось легеньке, якісь закуски… Щоб з дороги заморити черв’ячка. А решту продуктів я привезу сам.

— Вам би тільки черв’ячків мордувати, — несхвально мовила Яна, розуміючи, що брат має на гадці саме те, що сказав, однак сестри з’їдять її саму без хліба та солі, якщо випаде поставити на стіл не те, що треба. Дівчата геть звар’ювали на своїх безбілкових, безсольових, безпротеїнових і ще якихось безглуздих дієтах. Їм важко догодити: що Ліді, що Вікторії. Певно, й королева Англії не така вимоглива, як вони. — Я приготую обід, не хвилюйся. О котрій приблизно на вас чекати?

— Не раніше обіду.

— Тоді на обід.

— Яночко, ти золото!

— Тобто? — піддражнила вона, — проби ніде ставити?

— Зовсім ні! — обурився брат. — Ну чому ти так реагуєш на мої компліменти?

— Бо вони нещирі, як посмішка юриста.

— Завжди щирі — для тебе, — ображено засопів у трубці Геник.

— Що ж, тоді дозволь спитати, чому ти так реагуєш на мої жарти?

— Бо дуже важко втямити, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.

— Я цілком серйозна, коли кажу, що люблю тебе. Дякую за розкішний відпочинок.

— Будь ласка. І я теж люблю тебе, мій маленький кактус, кактусенятко…

— Не зламай язика, вигадуючи нові слова, брате. Ну що, будемо прощатися? Я ще хочу скласти список покупок на завтра.

— Список? — непідробно злякався Геник. — Ну ось, я так і знав. Усе в тебе розписано. Яно, благаю тебе, не треба влаштовувати тут голлівудський прийом! Це зайве.

— Скажи це сестрам і не забудь переказати мені їхню відповідь.

— Ну добре, — швидко відреагував Євген. — Вирішуй сама, як краще. Усе на твій розсуд. Я за тобою скучив, сестро.

— Я теж. Але тільки за тобою, — Яна дала відбій і замислилася.

Тут було над чим подумати. Три дні або чотири… бачити тут кузин, терпіти їхню агресивну зверхність, ковтати шпильки, що рвуться з кінчика язика, як відповідь на їхнє глузування… невесело. М’яко кажучи про відпочинок можна взагалі забути.

— Але ж потім вони поїдуть, — вкрадливо прошепотів внутрішній голос. — Усі. А ти залишишся відпочивати далі. Урешті-решт ти тут з милості, хіба ні? Ось і відпрацюєш.

— Швидше відбуду кару, — тяжко зітхнула Яна. Що ж, вибору в неї немає. А відсутність вибору, як стверджувала свого часу якась розумна людина, пречудово прояснює розум.

Саме те, що їй зараз треба.

* * *

Наступного

ранку, попри гидкий дощ, що дрібною січкою падав з насуплених небес (здається, від перспективи зустріти Віку та Ліду настрій зіпсувався навіть у природи), з ретельно складеним списком та двома поки що порожніми пакетами Яна вирушила до магазину.

Незважаючи на скромні розміри та статус сільмага, асортимент крамнички виявився досить широким, і, мабуть, міг би вдовольнити навіть Віку.

Яна добре скупилася. Набиті продуктами пакунки обривали руки. Нести їх буде важко. Яна відчула це щойно вийшла з магазину. Тому вирішила скоротити шлях. Сюди, до крамниці, вона йшла по шосе, але зараз їй не залишалося нічого іншого, як зрізати кут, пройшовши через невеликий лісок, що відділяв дачі від дороги.

Стояв білий день, і жодних проблем бути просто не могло.

Ось тільки проблеми про це не знали…

Яна майже перейшла лісок, до узлісся їй лишалося з десяток кроків, коли з мокрих кущів за її спиною донісся якийсь шурхіт. Хтось продирався крізь гілля і при цьому суворо гарчав. Яна озирнулася і закричала. Просто на неї вискочили дві велетенські тварюки з гострими мордами, палаючими очима та вишкіреними зубами. Із заслинених пащ звисали довгі рожеві язики.

Це вовки, сяйнуло в заскоченій зненацька свідомості, і, перш ніж дівчина встигла подумати, звідкіля б тут взятися вовкам, вона вже бігла, намагаючись втримати покупки і балансуючи на слизькому від дощу глинистому ґрунті.

Ще один крок, іще… Хижаки не відставали. А до їхнього зосередженого сопіння та гарчання долучився звук іншої природи. Це голос! Людський голос, чоловічий, якщо точніше. Хтось їх кличе… кличе вовків? Отже, це пси!

Не знати, думала потім Яна, що саме збило її з ніг — чи хвиля полегшення, чи те, що вона озирнулася, підковзнулася і втратила рівновагу, та дівчина підвернула ногу і впала, приземлившись у центрі невеличкої, але вкрай глевкої калюжі.

Поруч із Яною з голосним соковитим плюскотом приземлилися всі її покупки. Один пакет порвався, і з нього у болото посипалося дієтичне печиво, другий просто перекинувся. Ковбаса, сир та надлегке масло присусідилися до печива.

Яні захотілось плакати. І вона прислухалася до своїх бажань.

— Цезарю, Деме! — пролунав прямо у неї над головою приємний баритон. — Ану до мене, хутко! Що це за витівки, хлопці? Ви що, згадали, як були цуценятами? Чому я мушу бігати за вами по всьому лісі?! Що на вас найшло?! О, чорт!..

Судячи з усього, власник собак побачив Яну.

Дівчина, сидячи у калабані, рюмсала і водночас намагалася стерти бруд зі своїх щік.

— Вибачте! Вибачте! Мені так шкода… Дозвольте, я допоможу вам підвестися, — галантно запропонував чоловік.