Афера на віллі
Шрифт:
— Вам це уже вдалося, — запевнила Яна. — І на щастя, ви мені не батько.
Ігор кивнув, — точно в яблучко. Що ж, на цій урочистій ноті, певно, й будемо прощатися. Вам треба відпочити перед завтрашньою навалою, та й у мене багато справ… Я дуже радий був з вами познайомитися, попри обставини, за яких це сталося. Упевнений, хлопцям ви також сподобалися. Особливо Демові.
— Чому так?
— Я це відчуваю.
— Що ж, — несподівано для самої себе Яна сказала те, на що зазвичай ніколи б не наважилася, — щаслива буду бачити вас та хлопців на «Горі»
— Це помітно.
— Книги вміють говорити, однак не вміють слухати. А мені цього бракує… Я чекатиму вас у гості.
— Я прийду, — коротко мовив Ігор, і це прозвучало, як тверда обіцянка. — А знаєте, що, Яночко? Вам потрібен собака для охорони.
— Так, та де ж його взяти? Зооринок аж в обласному центрі, та й продають там лише породистих псів… Хіба по сусідах попитати?
— Поки що зачекайте. Можливо, я щось придумаю, — Ігор взяв Янину руку, підніс до вуст і поцілував.
— Дякую, — дуже тихо, майже пошепки, сказав він, і це «дякую» було сповнене ніжністю і теплом.
— Прошу. І ще одне… ваша кава просто надзвичайна.
Ігор усміхнувся, — це звичайна кава для надзвичайної жінки.
Наступного дня, десь біля другої години, до «Гори» підкотилися три іномарки. З темно-сірого Євгенового джипа вивантажилися він сам та двоє Вітиних друзів. З «Вольво» кольору гнилої вишні манірно висідали кузина Ліда та її подружка Аня — та сама, на яку накинув оком Геник. І, нарешті, з супермодного «Фольксваґена-жука» яскравого червоного кольору вийшла Вікторія зі своїм кавалером.
Стегна Віки обтягували срібно-сірі, художньо подерті у найнесподіваніших місцях, джинси, у пупці виблискував синій камінець, а на крихітній жовтій маєчці, що закінчувалася відразу за грудьми, красувався напис «Kiss my ass» [1] . Вочевидь, до цього дійства запрошувалися всі охочі.
Яна замислилася про те, що було б, якби цей заклик з’явився там, де йому місце. Але виглядало на те, що нічого.
Проходячи у дім, Євген був єдиним, хто зупинився, аби привітатися з сестрою. Решта гостей пропливли повз Яну, що стояла на порозі, так, ніби вона була прозорою.
1
Поцілуйте мене в зад (англ.)
Сестричка Віка, щоправда, кинула у Янин бік «одоробало» — небачений вияв царської уваги.
Хлопець Вікторії, вкрай схожий на змученого дітьми коника — натягнутий, мов струна, з величезними сумними очима на видовженому обличчі — болісно смикнувся, почувши беззаперечне свідоцтво доброго виховання коханої, але промовчав.
Друзі Віти, схоже, вирішили, що Яна — то обслуга, і не стали утруднювати себе привітаннями.
Що ж, воно й на краще, подумала дівчина. Менше клопоту.
Уся компанія виглядала чи то сонною, чи з похмілля — уся, крім Геника. Ліда навіть не
— Ну ти, убога, хоч би вбік відійшла!
— Анно, стули писок, — негайно зреагував Євген. — Якби ви з Лідою не купалися в тих своїх ароматах, то й люди б не чхали!
— Не розумію, чому ти її захищаєш, цю свою… економку? — губенята в Ані ображено затремтіли. У блакитних, уміло підфарбованих очах закипіли сльози. Та на Геника це не подіяло — як справжній юрист, він залишився відстороненим і спокійним.
— Яна — не економка. Вона моя сестра. Усі невтаємничені — знайомтеся!
Німій сцені, що запала після зізнання Євгена, позаздрив би будь-який постановник «Ревізора». Тиша висіла у повітрі з добру хвилину. Усі без винятку, включно з кузинами, витріщалися на Яну так, ніби вона була, щонайменше, гуманоїдом. Першим отямився друг Віти, патлате пихате непорозуміння у шортах кольору хакі, з яких стирчали тоненькі, мов у чаплі, волохаті ноженята, та чорній футболці з білим вишкіром «Веселого Роджера» на куріпчиних грудях.
— Ні фіга собі! Оце нещастя — твоя кузина?!
— Антоне, мені дуже кортить набити комусь морду, — відгукнувся Геник, помалу втрачаючи свою незворушність. — І якщо бити Анну я не можу, бо вона — жінка, то ти, незважаючи на твоє сумнівне шмаття, точно не баба. І навіть не гей. Можеш дістати за неповагу до мене і до Яни.
— А що я такого зробила? — обурилася Аня, махаючи віями, які — нахились вона трохи нижче — цілком могли б правити за доброго віника.
— Вибачте, — пробурмотів Антон, зрозумівши, що не на жарт розізлив Євгена. — Я не хотів нічого поганого.
Після цих доволі сумнівних вибачень уся гоп-компанія рушила у вітальну, де вже був накритий стіл, з ентузіазмом п’яних слонів, що ціле літо чекали водопою. Та й шуму від гостей було не менше. Вони галасували, перекрикували один одного, хапали пиво так, неначе точно знали, що саме ця пляшка стане останньою в їхньому житті, змітали з таць нарізані Яною бутерброди, навіть не помивши руки з дороги…
Дивлячись на все це, дівчина лише головою хитала.
— Тільки подумати, а я ще була палкою противницею теорії Дарвіна. Хоча, може, той екземпляр, що став нашим пращуром, добропорядні мавпи вигнали зі зграї за негідну поведінку.
— Невже все так погано? — пролунав за спиною в Яни чийсь голос. Вона озирнулася. Ага, це другий приятель Геника, приємний блондин. Як же його звуть?
— Дмитро, до ваших послуг, — хлопець, здається, прочитав її думки.
— Прекрасно. Якщо ви до моїх послуг, допоможіть впоратися з посудом. Бо доки мої сестри удають, що я — скляна, на їхню допомогу дарма й сподіватися.
— А ви їх любите? — Дмитро з вправністю еквілібриста підхопив стос брудних, складених одна на одну тарілок і поніс на кухню. Трохи менший стос несла Яна.