Афера на віллі
Шрифт:
— А хіба Біл Гейтс нещасний?.. — наївно спитала Віта.
— Ні, мабуть. Але він займається справою, яку любить. І щоб там не казали його ненависники, свої статки він заробив власним розумом. Не вкрав і не успадкував. Вищий пілотаж. До того ж, Гейтс працює вісімнадцять годин на добу. На обід їсть гамбургери не тому, певно, що так їх любить, а тому, що у нього бракує часу просиджувати у дорогих ресторанах, чекаючи на якесь там фун-дю.
Доки Ігор говорив, Вікторія, Ліда та Анна єхидно кривили
Як же вони схожі зараз між собою, подумала Яна, наче тут не дві сестри, а три. Три дівиці під вікном… Та навряд чи котрась із них забажала б народити богатиря, хай би й ціною шлюбу з царем.
— Добре, будемо вважати, що ви мене переконали, — усміхнулась Віта.
— Навряд чи це в силах людських, — ввічливо відповів Ігор.
— Та у мене є ще одне питання. Ви казали, що вже рік, як поселилися тут. А ви часом не в курсі, де живе власник банку «Сольвейґ»?
— У курсі. Це зовсім поруч, за річкою, по місточку пройти. Але банкір мешкає тут інкогніто. Каже всім, що він полковник у відставці.
— Полковник яких військ? — уточнила Яна.
— Невідомо. Та я підозрюю, що він відставної кози барабанщик. Туману напускає, знаєте… Неприємний тип.
— Ясно, — Вікторія помовчала, неначе зважуючи свою наступну фразу на внутрішніх терезах. — А не могли б ви показати мені віллу цього типа?
— Та чому б не міг? — спокійно згодився Ігор. — Залюбки стану вашим провідником.
Віта зааплодувала — чи то Ігореві, чи самій собі.
— Вирушаємо прямо зараз.
— А тобі це навіщо? — видихнув Джемал, немов зібравши рештки рішучості — хоча, можливо, так воно і було. — Що тобі треба від того банкіра?
— Хочу порадитися з ним стосовно акцій.
— Щодо акцій? — перепитав Джемал, і його очі з сумних стали зболеними. — Ти цікавишся фінансами?
— Так, уяви собі, — голос Вікторії налився роздратуванням. — Акції, облігації, цінні папери… Я не всі гонорари витрачаю на шмаття.
— Яка приємна новина, — сказав Євген, звертаючись до Вінні, що нишпорив терасою, обстежуючи територію.
— Зі мною порадься, — не відступав Джемал. — У мене вища економічна освіта.
— А я й не знала, — щиро мовила Віта. — То ти розумник?
— Навряд чи, — Джемал підвівся з-за столу і вийшов, зронивши вже на порозі. — Був би я розумником, не сидів би тут.
Демарш нареченого не зробив на Віку жодного враження. Вона не смикнулася, як зробила б на її місці практично кожна жінка, і, звісно, не побігла за хлопцем — просто звелася на рівні ноги — слід визнати, дуже гарні, стрункі та спокусливі — і повернулася до Ігоря.
— Я готова. Рушаймо на пошуки скарбів.
— Що ж, якщо ви готові, то ми — готові. Це
— Я не шукаю скарбів, — кволо відказала Яна. — І не цікавлюсь цінними паперами.
— Найбільша цінність у наш час — свіже повітря, — весело запевнив Ігор. — І тут його не треба шукати. Давайте пройдемося. Без вас дорога здасться мені довгою.
— Ну що ж… — Яна встала, розрівняла долонями стареньку сіру спідничку, поправила комірець на білій кофтинці, — ваша правда. Тоді я з вами.
— І я також! — підскочив Дмитро, переглянувшись з Вікою.
— Генику, а ти? — гукнула Яна. Розморений літньою спекою кузен ліниво погладив оголене Аніне плече.
— Я тут… залишуся. Прогулянки після їжі шкодять моєму здоров’ю.
— А я думала, хвороби юристів — це виразка шлунку та хронічний розлад травлення через поганий характер, — піддражнила Яна. Посмішка у відповідь була такою ж лінивою, як і рухи Євгена.
— Саме так. Тому, щоб не псувати свіже повітря в’їдливими випарами, я побуду вдома. Приємного променаду. А тобі, Віто, вдалої консультації.
Учотирьох вони вийшли з вілли і, перетнувши чималий двір, підійшли до містка через річку Стриж, що називалася так через дві затоки, які відгалужувалися від головного русла, і обрисами нагадували роздвоєний хвостик птахи.
Кумедною процесією вони, певно, є, вирішила Яна. Дмитро, що сопе, як сердитий паротяг. Віка, яка щось щебече, не потребуючи слухачів. Ігор, який примудряється кивати у належних місцях, реагуючи на спіч Вікторії. І вона сама — непримітний, маленький горобчик, на якого ніхто не зважає. Ця роль її більше, ніж влаштовувала, бо була звичною, добре знайомою, і тому — безпечною.
— Пане Ігорю, — Діма, втомившись сопіти і мовчати, розпочав слововиверження за принципом «найліпший захист — це напад», — можу я також у вас дещо запитати? Чи ви щось корисне у житті зробили? Крім, звісно, розведення псів-убивць і зваблювання чужих жінок?
— Ні. Я абсолютно, цілком та повністю марна, даремна, пустопорожня істота. Не рівня вам. Не повзаю подіумами з виглядом прибитого шафою слимака, не фотографуюся голим…
— Оголеним, — буркнув той.
— І не проектую власні наміри на незнайомих людей. Що ж до чужих жінок, то, якщо мова йде про Яну — а мова про неї, чи не так? — то на її пальці я не бачу шлюбної обручки.
— Припиніть це ви, обоє! — наказала Яна. — Ви вже нібито дорослі, а поводитеся гірше, ніж мої школярики.
— Хто вам сказав, що я дорослий? — засміявся Ігор. — Це обман зору.
— Ні, кицюню, — звертаючись до Яни, пропищав Дмитро, — я тільки почав. Ти — моя, і я хочу, щоб цей провінційний Донжуан, цей Ромео занюханий добре це затямив!