Афера на віллі
Шрифт:
— Я не давала дозволу тикати мені, Дімо, — рівним, як лінійка, голосом зауважила Яна. — Я не хочу чути «кицюня» на свою адресу, і не бажаю, щоб на мене заявляли якісь права, так, ніби я затаврована худоба. Я не хочу, щоб хороша людина потерпала від ваших інсинуацій. І якщо ви не зупинитеся, я піду геть! Сподіваюся, це зрозуміло?
— Так, — скреготнув зубами юнак.
Віка була у розпачі. Вона замовкла, лиш зачувши цю перепалку. Дослухалася до неї з тривогою, але не втручалася, тільки несамовито гримасувала, намагаючись подати Дмитрові
— Ти сказився, чи що? Що ти робиш? Твоє завдання не паскудити суперника, а вигідно від нього відрізнятися, добре виглядати на його фоні! А поки що ти на його фоні виглядаєш, як кізяк на щойно вибіленій стіні! Припини його чіпати! Зосередься на Яні!
— Я не можу зосередитись у його присутності, — шепнув Діма. — Мушу побути з нею на самоті, тоді все вийде.
— Ще побудеш. А тепер тихше, ми майже на місці.
Вілла власника банку на перший погляд програвала «Горі», виглядаючи значно скромнішою та функціональнішою. Так само двоповерховий, цей будинок був позбавлений того пишного надлишку, якими відзначалася Геникова дача. Простий квадратний дім, відкрита тераса з дерев’яною балюстрадою — щоправда, дерево якесь темне, дороге і добре оброблене. Дах, вкритий червоною черепицею, на ньому — супутникова антена, а на другому поверсі — балкон. Ще кілька господарчих будівель, та й усе. Віка невдоволено пирхнула.
— Це точно дача банкіра?
— Абсолютно точно. А що, не подобається?
У очах в Ігоря стрибали бісики, та Вікторія на те не зважала.
— Ага. Убозтво якесь. З такими грошима міг би дядько й ліпше побудуватися.
— Мабуть, не всі багаті люди уявляють себе раджами і будуються відповідно, — заперечила Яна. Їй якраз дуже сподобалася дача банкіра — цей відлюдник мав прекрасний смак. Дуже функціонально, нічого зайвого, тільки вишукана простота ліній та солідність.
— Я зробила б вклад у банк, де такий власник, — прокоментувала Яна, — звісно, якби мала що вкладати.
— Янко, ти вже дістала мене своїми коментарями. Який сенс у багатстві, якщо ним не хвалитися? — сказала, як відрізала Віта.
— Та й справді. Якщо пил у вічі не пускати, зайвий раз не збурювати заздрість, то це просто животіння якесь, а не життя! — Ігор говорив так серйозно, що Вікторії й на гадку не спало, що з неї кепкують. Зате Яна зрозуміла все більше, ніж добре, нахилилася до Ігоря і прошепотіла:
— А ви злий.
— Ні. Я суворий, але справедливий, — посмішка чоловіка вмить пом’якшала, втративши всю свою гостроту. — Не зношу в людях марнославства і глупоти. І порожнечі у голові терпіти не можу. Вибачне, — Ігор ступив крок уперед і відчинив для Віти ковану хвіртку так, ніби робив це щодня й додав, — до речі, Вікторіє, обміняйте поради щодо акцій на поради про архітектурний стиль цієї дачі. Не сумніваюся, банкір вам подякує.
— Може, й так,
— Та невже? — випустила шпильку Яна.
Віка і бровою не повела, змійкою прослизнула крізь ворота і, не озираючись, попрямувала до вілли.
Ігор розвів руками, — жінка-бульдозер. Немає слів. Сподіваюся, той її хлопець…
— Джемал, — підказала Яна.
— Так. Надіюся, він на ній не одружиться. Він хороша людина, а ваша в других сестра — уже пробачте мені таку відвертість — дуже схожа на самицю каракута. Усе, що вона вміє — це труїти близьких.
— Чого ще чекати від такого мужика, як не обговорення жінки позаочі? — вибухнув Діма, який досі з останніх сил зберігав мовчання. — Вам не гидко від себе?
— Ні. І жінок позаочі я не обговорюю, ось тільки це прекрасне визначення мало надається до панни Вікторії. Утім, я ціную ваш сезонний спалах лицарства і беру назад свої слова. Яночко, — Ігор глянув на дівчину так, ніби хотів поцілувати, від чого Янине сердечко закалатало, — я мушу поспішати. Ще багато справ удома, я сам пораюся по господарству. Доля холостяка. Ми ж побачимося завтра?
— Так, неодмінно, — з награною бадьорістю пролопотіла Яна. — У печерах.
Дмитрові Ігор руки не подав, та не схоже було, щоб хлопець сильно переживав з цього приводу. Заледве вони відійшли від дачі банкіра, як Діма, не зупиняючись, випалив:
— Ну, нарешті ми самі.
— Самі для чого? — неуважно перепитала Яна.
— Для серйозної розмови. Я… не знаю, з чого почати. Можна, я все-таки перейду на «ти»? Так легше.
— Переходьте.
— Тоді й ти кажи мені просто Діма і не «викай»?
— Добре. Але що сталося? Ви… тобто ти… нібито нервуєш?
— Так. Це зі мною вперше. І так зненацька… Я кохаю тебе.
— Що?!
— Я тебе кохаю. Яно, будь ласка, не перебивай. Я просто… можу загубити думку… Ти мені потрібна.
— Дімо, я також тебе прошу — подумай, що ти говориш, — змолилася Яна. — Ти мене зовсім не знаєш. Ти…
— Я в житті не зустрічав такої гарної, розумної і начитаної дівчини. Ти особлива, ні на кого не схожа… Ти як чорна перлина — вишукана, рідкісна, єдина. Я раніше таких не бачив. У дівчат-моделей тільки гульки в голові. Сумніваюсь, що бодай одна з них знає, хто такий Гомер!..
— Ти полюбив мене за те, що я читала Гомера? — Яна намагалася жартувати, та неслухняне горло заніміло, мов кригою взялося від несподіванки. Слова, що все ж вислизали з нього звучали застуджено, якось хрипкувато…
Ні, це їй сниться. Напевне, сниться. Зараз вона прокинеться і посміється сама над собою. Хіба таке можливо, щоб гарний, розумний, яскравий юнак — хіба що трохи запальний, але це лиш додає йому шарму — раптом зацікавився нею? Таке буває у снах чи у казках. У чужих казках, не її… Смішно сподіватися. Страшно бути смішною.