Афера на віллі
Шрифт:
— Не дозволю, — різко відказала Яна, дивлячись на нього з-під лоба. — Заберіть від мене цих клятих псів!
— Вони не кляті! — заступився чоловік за своїх улюбленців. — Просто загралися та й усе… Правду кажучи, це моя вина, що вони так налякали вас. Я недогледів…
— Так! Це ваша вина, — підтвердила Яна і спробувала встати сама. Але з першої спроби встати не вдалося. Боліла нога. Яна почала нервувати і доволі різко продовжила, — забирайтеся звідси і своїх монстрів прихопіть. Я маю
— Зараз підете. Але зі мною, — чоловік, якого Яні нарешті вдалося розгледіти, як слід, суворо насупив густі чорні брови. — Ви підвернули ногу, я ж бачу. Крім того, ваші покупки… їх треба зібрати.
— Ну так. А потім «викрасить та вибросить», як казала моя бабуся, — від думки про те, що всі продукти знищено, на очі Яни знову навернулися сльози. — Чим я буду годувати ту орду, що приїде завтра?! Своїми вибаченнями чи вашими?
— Більшість продуктів добре запаковані, — слушно зауважив власник собак. — А ті, що зіпсовані безнадійно, я вам відшкодую. Куплю те саме і принесу, куди скажете… Цезарю! Де твої манери? Ти дозволу спитав?!
Цезар, величезний рудувато-сірий собацюра, став над калюжею і, смачно плямкаючи, поїдав дієтичне печиво. Проти волі Яна засміялася.
— Хоч комусь від них користь, від цих висівок… А цей, другий, чого не їсть?
— Демон? — хазяїн оглянувся на чорного, як антрацит, пса. — Треба, щоб він з голоду помирав, може, тоді принизиться до брудного їдла… Гоноровий!
— Як ви?..
— Чому ви так вирішили?
— Не знаю. Просто спало на гадку. Собаки у вас породисті?
— Ну аякже! — чіткий обрис вуст чоловіка пом’якшав від посмішки. — Найкраща у світі порода: українська дворова. Дема я у гицлів викупив, уже дорослим, а Цезаря підібрав цуценям на смітнику. Немає кращих собак, ніж дворняги, скажу я вам. Найрозумніші, найвідданіші, і то не сліпа відданість, зауважте! Якось я Дема покарав за курку, вкрадену в сусідів, а то була не його вина. І я ж пальцем його не діткнув, відчитав добряче й усе. Тиждень від їжі відмовлявся! На колінах довелося прощення просити!
— Жартуєте. Невже аж на колінах?
— Присягаюся! Та й Дем не дасть збрехати. Він дуже тим випадком пишається. Показав характер!
Яні здалося, що в синювато-чорних очах Демона дійсно промайнув самовдоволений, пихатий вогник. А ось у великих карих очах його господаря жодної пихи не споглядалося. Правду кажучи, вони були дуже гарними, ті очі. Дуже теплими. Кольору кави.
Яна завагалася. Може, не варто їй аж так різко відхиляти допомогу цього чоловіка? Зрештою, дощ знову почав накрапати, нога болить, продукти у багнюці, а її саму похитує від переляку…
— Погоджуйтеся, — наполягав власник собак, наче відчувши Янині коливання. — Я завинив,
— А Цезар?
— Ну… Цезар також має свої чесноти… нібито.
Пес підняв забрьохану морду від печива і ображено гавкнув.
— Я жартую, — миттю зреагував хазяїн і, звертаючись уже до Яни, запитав:
— Вам далеко йти?
— Зовсім поруч. Туди, де ці… новобудови, знаєте?
— А-а-а, — чоловік нахилився над калюжею і почав діставати звідти покупки. Демон заметушився і заходився допомагати.
Не без трепету в серці Яна дивилася на те, як гострі ікла стискаються на запакованій в поліетилен ковбасі, але — минулося. Дем і на мить не затримав у пащі ковбасу. Він підійшов до вцілілого пакета, який виставив на землю його хазяїни, і акуратно опустив туди свою здобич. Яна була обеззброєна.
— Беру назад усі слова, що я наговорила про цих псів. І дякуватиму, якщо ви проведете мене додому.
— Це честь для мене. Дякую, — чоловік випростався і якось ніжно глянув на Яну. — Мене звуть Ігор.
— А по-батькові? — брякнула дівчина і страшенно знітилася. Та що з нею сьогодні таке?! Невже приїзд кузин так вивів її з рівноваги? То їй вовки ввижаються, то хороші манери відлітають у вирій! Зараз цей добродій відкаже: «я ще замолодий, аби зватися по-батькові» — бо так воно і є, йому на вигляд років тридцять п’ять-сорок, не більше — і що їй тоді робити?
— Ігор Васильович, — спокійно відповів той. — Але після того, що ми пережили разом, після всіх цих випробувань, ви…
— Яна.
— Яночко, можете звертатися до мене запанібрата. Ну, якось так: «Ігорю, друзяко, грім тебе побий!». Обіцяю, що не ображуся.
Красиві очі чоловіка сміялися. Не посміхнутися у відповідь було просто неможливо.
До «Гори» вони дісталися за півгодини — досить непогано, враховуючи, що більшу частину шляху Яна подолала, спираючись на Ігореву руку.
Демон акуратно ступав слід у слід за своїм господарем, несучи у зубах кошик з ківі. Цезар біг трохи осторонь і вигляд мав збентежений, немов відчував свою провину.
— Так, він відчуває, — підтвердив Ігор, коли Яна вголос висловила це припущення. — Це ж його, шибайголови, робота, отой забіг, що вас сполохав… Цезар завжди заводіяка у таких речах, а Дем, хоч і старший від друга, та й на вигляд лютіший — а насправді теля телям…
— Ви їх дуже любите?
— Хлопців своїх? Дуже. Вони мені як діти. Доки своїх немає…
Яна трохи соромилася, та все ж не втрималася і крадькома кинула погляд на правицю Ігоря. Шлюбної обручки не було.