Алхімік
Шрифт:
Сусід його, європеєць, теж читає книгу. Він неприязний, і зовсім не зрадів появі юнака. Вони могли б стати друзями, проте європеєць не забажав підтримати розмову.
Юнак закрив свою книгу. Не хотів уподібнюватись до цього європейця. Дістав з кишені камінці й почав їх підкидати.
Незнайомець раптом вигукнув:
— Ого! Урім і Туммім!
Юнак миттю запхав їх до кишені.
— Вони не продаються, — сказав він.
— Та вони мало чого й варті, — відповів Англієць. — Це звичайний гірський кришталь. В землі є мільйони
— Мені їх подарував король, — мовив юнак.
Незнайомець нічого не відповів, тільки запхав руку до кишені й витягнув звідти такі самі камінці.
— Ти сказав — король? — перепитав він.
— Хто повірить, що король може говорити з пастухом, — сказав юнак, цього разу сам бажаючи припинити розмову.
— Якраз навпаки. Саме пастухи першими впізнали короля, якого решта світу визнати відмовилася. Тому зовсім не дивно, що королі розмовляють з пастухами.
І він продовжив, побоюючись, що хлопець не збагне, про що йдеться:
— Це з Біблії. З тієї книги, яка мене навчила користуватись Урімом і Туммімом. Ці камінці — єдиний засіб віщування, дозволений Богом. Жреці носили їх на золотій пекторалі.
Юнак зрадів, що опинився на цьому складі.
— Може, це знак, — мовив ледь чутно Англієць.
— Хто розповів тобі про знаки? — зростала з кожною хвилиною цікавість юнака.
— В житті все є знаками, — відповів Англієць, закриваючи журнал, який читав. — У Всесвіті існує мова, зрозуміла для всіх, але, на жаль, уже забута. Я шукаю цю Всесвітню Мову. Ось чому я тут. Бо мушу знайти людину, яка її знає. Алхіміка.
Розмову перервав хазяїн складу.
— Вам пощастило, — повідомив дебелий араб. — Сьогодні ввечері відправляється караван до Аль-Фаюму.
— Але мені треба до Єгипту, — заперечив юнак.
— Таж Аль-Фаюм і є в Єгипті, — здивувався товстун. — Що ти за араб?
Юнак відповів, що він іспанець. Англієць зрадів: хоч і вбраний як араб, юнак теж виявився європейцем.
— Цей знак зветься «фортуною», — сказав Англієць після того, як товстун вийшов. — Якби я міг, склав би величезну енциклопедію лише з двох слів — «фортуна» й «випадковість». З таких слів і складається Всесвітня Мова.
Те, що він зустрів його з Урімом і Туммімом у руках, сказав Англієць, не було випадковістю. І ще він запитав, чи той також шукає Алхіміка.
— Я шукаю скарб, — зізнався юнак і відразу ж про це пожалкував. Та Англієць не надав його словам великого значення.
— Я теж, певним чином, — сказав він.
— Я навіть не знаю, що таке Алхімія, — заговорив юнак, але в цю мить хазяїн складу гукнув усіх надвір.
— Я — Провідник Каравану, — оголосив темноокий бородань. — У моїх руках життя й смерть кожного, кого я беру з собою. Бо пустеля — примхлива жінка, яка може довести до божевілля.
Тут зібралося майже двісті людей та вдвічі більше тварин — верблюдів, коней, ослів, курей. Були жінки, діти й чоловіки з мечами за поясом та рушницями через плече. Англієць мав декілька валіз, набитих книгами. А що галас не вщухав, то Провідник повторив свої слова кілька разів, щоб усі почули.
— Різні люди служать різним богам. Але мій Бог — Аллах, і я клянусь Аллахом, що зроблю все, аби пустеля підкорилася знову. А тепер хай кожен з вас поклянеться іменем Бога, в якого вірить, що виконуватиме мої накази, що б там не було. Непослух у пустелі означає смерть.
Приглушений гомін розійшовся по юрбі. Кожний присягався своєму Богові. Юнак присягнувся Ісусові Христу. Англієць промовчав. Гомін лунав довше, ніж вимагала того звичайна клятва. Люди молилися, благаючи захисту в небес.
Прозвучав протяжний сигнал сурми, й усі сіли верхи на своїх тварин. Юнак з Англійцем незграбно повилазили на верблюдів. Юнакові стало жаль верблюда, нав’юченого тяжкими валізами його попутника.
— Випадковостей не буває, — продовжив Англієць бесіду, розпочату на складі. — Я опинився тут, бо мій приятель почув про араба, який...
Але караван уже рушив і слів не було чути. Хоча юнак здогадувався, про що йдеться: про загадковий ланцюжок, який усе пов’язує і завдяки якому він став спочатку чабаном, тоді побачив двічі один сон, тоді опинився в містечку біля Африки, тоді зустрів на майдані короля, тоді був пограбований, тоді зійшовся з Торговцем Кришталем, тоді...
«Коли наближаєшся до мрії, сенсом життя стає Леґенда», — подумав юнак.
Караван рухався на схід. Він вирушав рано-вранці, зупинявся, коли спека ставала нестерпною, а під вечір знову пускався в дорогу. Юнак мало спілкувався з Англійцем, бо той здебільшого читав.
Тому він мовчки спостерігав, як сунуть пустелею люди й тварини. Все тепер дуже відрізнялось від того, що діялося в день від’їзду: тоді панував безлад і гамір, дитячий плач та іржання коней, впереміш із нервовими вигуками погоничів та купців.
А в пустелі царювала тиша, яку порушувало тільки завивання вітру й тупіт копит. Навіть погоничі рідко розмовляли між собою.
— Я вже багато разів переходив через ці піски, — розповідав один з них уночі. — Але пустеля така безмежна, а обрії такі далекі, що людина чується малою й мовчить.
Юнак чудово розумів, що мав на увазі погонич, хоча сам був у пустелі вперше. Дивлячись на море чи вогонь, він міг годинами мовчати, не думаючи ні про що, весь у полоні неосяжності й могуті цих стихій.
«Я дечого навчився від овець, дечого — від кришталю», — подумав він. «Може, навчуся й від пустелі. Вона виглядає старою й мудрою».
Вітер не вщухав. Юнакові згадалось, як цей вітер віяв йому в обличчя на мурах Таріфської фортеці. Тепер він, мабуть, куйовдить злегенька вовну його овець, які й далі шукають їжу та воду в полях Андалузії.