Алхімік
Шрифт:
«Минають часи, проходять каравани», — міркував Алхімік, стежачи, як сотні людей і тварин входять до оази. Люди галасували, курява затьмарювала сонце пустелі, а діти були в захваті від появи в оазі чужинців. Алхімік бачив, як вожді племені привітали Провідника Каравану й розпочали з ним бесіду.
Але не це цікавило Алхіміка. Безліч разів люди приходили й знову відходили, а пустеля лишалася незмінною. Її пісками блукали королі й жебраки, вітер постійно змінював обриси дюн, але дюни були ті самі, знайомі йому ще з дитинства. Завжди цікаво було бачити радість,
Вирішив зосередитись на практичніших справах. Знав, що з цим караваном прибув чоловік, якому він має передати деякі свої секрети. Так сказали знаки. Він ще не бачив цього чоловіка, але розпізнає його досвідченим оком, коли той з’явиться. Сподівався, що той виявиться не гіршим від попереднього учня.
«І чому ці речі треба передавати з вуст в уста?» — подумав він. Принаймні, не тому, що це якісь таємниці; Бог легко розкрив свої таємниці усім створінням.
Мав для цього єдине пояснення: речі, що передаються таким чином, походять з абсолюту, з Чистого Буття, а його неможливо передати ні малюнками, ні словами.
Люди ж так захоплюються малюнками й словами, що забувають Мову Світу.
Юнак не вірив власним очам: це було не джерело, оточене кількома пальмами, як на книжкових малюнках, — оаза виявилась більшою від деяких містечок в Іспанії. Вона складалася з трьохсот джерел, п’ятдесяти тисяч пальм і безлічі розкиданих скрізь барвистих наметів.
— Мов у Тисячі й одній ночі, — сказав Англієць, якому не терпілося зустріти Алхіміка.
Їх оточували дітлахи, що п’ялили очі на прибулих. Чоловіки розпитували про військові дії, а жінки розглядали привезені тканини й коштовності. Тиша пустелі тут здавалася сном; подорожні безупинно балакали, реготали й галасували, ніби, вибравшись зі світу духів, знов опинилися серед людей. Були щасливі й радісні.
Вже не треба було думати про небезпеку, бо оази, як пояснив юнакові погонич, завжди вважалися нейтральними територіями, адже мешкали там переважно жінки й діти. Битви велися тільки в пустелі, а оази були місцем захистку.
Провідник Каравану ледве позбирав їх усіх, щоб дати вказівки. Мали тут лишатися, доки не скінчиться війна між племенами. Вони гості і житимуть у наметах разом із мешканцями оази; їм відступлять кращі місця. Такий закон гостинності. Тоді він звелів, щоб усі, включно з вартовими, здали зброю людям, визначеним вождями племені.
— Таке правило Війни, — пояснив Провідник. — Оаза не надає притулку військам і військовим.
Англієць, на юнаків подив, витягнув з торби хромований револьвер і вручив його чоловікам, що збирали зброю.
— Навіщо тобі той револьвер? — запитав юнак.
— Так легше довіряти людям, — відповів Англієць. Був радий, що завершуються його пошуки.
Юнак тим часом думав про свій скарб. Чим ближче до мрії, тим більше перешкод. Мабуть, уже не діяло те, що старий король назвав «фортуною початківця». Навпаки, у пошуках Леґенди він постійно наштовхувався на нові випробування своєї наполегливості й відваги. Тому не треба поспішати, не слід гарячкувати. Інакше не побачити знаків, поставлених Богом на його шляху.
«Це Бог поставив їх на моєму шляху», — вражено подумав юнак. Досі він сприймав знаки, як частку цього світу. Як їжу або сон, жагу кохання або пошуки праці. Він ніколи не думав, що це — мова, якою Бог підказує нам, що маємо робити.
«Не поспішай», — нагадав він сам собі. «Як казав погонич: настав час їсти — їж. Пора в дорогу — йди».
Першого дня заснули втомлено всі, — Англієць теж. Юнак опинився далеко від нього, в шатрі з п’ятьма парубками його віку. Всі вони мешкали в пустелі й хотіли почути розповіді про великі міста.
Юнак розказав їм про життя чабана і збирався вже описувати свої пригоди у крамничці з кришталем, коли до шатра увійшов Англієць.
— Шукаю тебе цілий ранок, — сказав він, викликавши хлопця з намету. — Допоможи розшукати Алхіміка.
Спочатку вони хотіли знайти його самі. Алхімік мав би жити не так, як інші, до того ж у його наметі мала би постійно горіти піч. Вони шукали скрізь, виявивши, що оаза значно більша, ніж вони уявляли; там були сотні наметів.
— Ми змарнували цілий день, — поскаржився Англієць, коли вони присіли біля якогось джерела.
— Може, краще когось запитати, — запропонував юнак.
Англієць не хотів говорити нікому про своє перебування в оазі, тому він вагався. Та зрештою погодився й попросив зробити це юнака, бо той краще володів арабською. Юнак підступив до жінки, яка прийшла до джерела наповнити бурдюк водою.
— Добрий вам вечір, добродійко. Чи ви не скажете, де мешкає Алхімік?
Жінка відповіла, що нічого не знає й поспіхом забралася геть. Але перед цим порадила хлопцеві не розмовляти більше з жінками, вбраними у чорне, бо то заміжні жінки. Він мусить шанувати Традицію.
Англієць був розчарований. Його подорож видавалася марною. Юнак також засмутився, — адже і його приятель шукав свою Леґенду. А коли чогось прагнути, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти, казав старий король. Він не міг помилитися.
— Раніше я не чув про алхіміків, — сказав юнак. — Може, й тут про них ще не чули.
В Англійця засяяли очі. — Саме так! Мабуть, тут і не знають, хто такі алхіміки! Питай-но, хто тут лікує хвороби!
До джерела підходили жінки, вбрані у чорне, але юнак, попри Англійцеві наполягання, не заговорив до жодної з них. Нарешті з’явився чоловік.
— Чи хтось тут лікує хвороби? — запитав юнак.
— Хвороби лікує Аллах, — злякано відповів чоловік. — А ви шукаєте чаклунів. — Зацитувавши кілька рядків з Корану, він зник.
Підійшов ще один чоловік. Він був сивий і мав при собі невеличке відерце. Юнак повторив запитання.
— Навіщо він вам? — поцікавився араб.
— Бо мій товариш уже кілька місяців мандрує, шукаючи зустрічі з ним, — відказав юнак.
— Якщо тут і є такий чоловік, він неймовірно могутній, — сказав після паузи араб. — Навіть племінні вожді не сміють бачитися з ним будь-коли. На це потрібна його згода. Зачекайте до кінця війни. Тоді йдіть звідси разом із караваном. Не варто втручатися в життя оази, — порадив він, відходячи.