Амок
Шрифт:
— Скоро ми побачимо, хто тут господар! — відповів він, ледве стримуючись. — А поки що пропоную вам здатися. Бо через кілька годин ви будете гойдатись на шибениці.
— Ось тобі й на! — звернувся Салул до своїх малайською мовою. — Бачите, вони пропонують нам здатися!
Це викликало веселий сміх серед повстанців. Потім Салул знову сказав у трубу:
— Ну, тоді ми знайдемо засоби заспокоїти вас. Поки що подумайте.
— Подумайте і ви, поки не пізно! — крикнув у відповідь ван-Хорк.
«Саардам»
— Тим краще, — сказав Барас, — нам все одно немає потреби бути дуже освітленими.
Було годин десять. До ранку лишалося ще вісім годин. Навколо було тихо. Рух у Зондській протоці завжди дуже незначний, оскільки вона веде в південну безлюдну частину Індійського океану. Ліворуч темнів «Поперек Дороги», далеко праворуч миготів вогонь маяка.
Інсургенти почали радитися. Стояло питання: що робити далі?
— Ми маємо у своєму розпорядженні вісім годин, — сказав Салул, — час немалий. Але як заволодіти серединою корабля? Чи не спробувати штурмом взяти їх?
Найстарший з новоприбулих, Гудас, похитав головою і сказав:
— Це невигідно з двох причин: по-перше, вони можуть усіх нас по черзі перебити, а по-друге, під час такої бійки всередині корабля легко можуть вибухнути боєприпаси, і тоді ми не тільки всі загинемо, але й втратимо найдорожче для нас — зброю.
Саме в цей момент з півночі подув легкий вітерець. Барас раптом схопився й крикнув:
— Нічого цього не треба! Ми піднімемо паруси й підемо назад. Правда, вітер ще дуже слабкий, але за вісім годин ми зможемо від'їхати досить далеко. А на світанку можна чекати й сильнішого вітру. Вони хап собі там сидять. Ми встигнемо з ними справитись у морі.
Пропозиція була проста й розумна. Поки що спинилися на ній. Закипіла робота. Усі малайці вже давно відомі як спритні, натреновані моряки. Незабаром паруси були підняті.
«Саардам» став потроху повертати. Справа йшла мляво; вітер був дуже слабкий, часом зовсім стихав, і лише через півгодини корабель широкою дугою повернув назад. Тоді пішло легше. Вітер дув у спину хоч і не сильно, але зате його сила використовувалась повністю. Ось зник «Поперек Дороги», почав наближатися Анжер. Так ішли з годину.
Але раптом застукотіла машина і… корабель пішов назад!
— Ах, прокляття! Вони зрозуміли, що ми від'їжджаємо, і дали задній хід, щоб перешкодити!
Почалося незвичайне змагання: хто переможе — машина чи вітер?
В цю мить застогнав капітан. Салул згадав, що поранений лежить без будь-якої допомоги, і сказав у трубу:
— Пришліть лікаря: вашому пораненому капітанові потрібна допомога.
Звідти не відповіли, але було чути, що там радяться. Нарешті ван-Хорк сказав:
— А яка гарантія, що це не провокація?
Салул підвів голову, глянув навколо і, побачивши лейтенанта, сказав йому:
— Ви погодитеся від свого імені запросити лікаря до вашого капітана?
Лейтенант так само обміркував становище, як і ван-Хорк. Треба було виграти якомога більше часу. Але не можна було й залишати без допомоги свого капітана, хоч, напевне, їх усіх ці розбійники потім можуть розстріляти.
— Добре, — відповів він.
— Тоді Салул сказав униз:
— Зараз лейтенант Бренд скаже вам те ж саме.
Лейтенанта підвели до рупора.
— Я, лейтенант Бренд, підтверджую, що нашому капітанові потрібна невідкладна допомога.
Ван-Хорк впізнав голос і погодився, але з умовою, що лікареві буде дозволено повернутися назад. На це охоче була дана згода, бо все одно вони всі були в руках переможців.
— А може, лейтенант накаже їм, щоб вони здалися? — ще додав Салул і приставив до голови Бренда револьвер.
Лейтенант зблід, але, зібравши всі сили, відповів глухим голосом:
— Робіть, що хочете, але на це я не можу піти: не маю права, поки капітан живий.
— Шкода, — сказав Салул, — так було б краще для вас самих. Ми б вас усіх відпустили на волю, а так загинете і ви, і вони.
— Хай буде, що буде! — відповів Бренд.
Домовилися, що люк трохи відчинять, щоб пропустити одну людину, і що з обох сторін будуть вжиті застережливі заходи.
Так і зробили. Коли люк був піднятий, зверху і знизу наїжились багнети й гвинтівки, а серед них з'явилась голова лікаря. Він боязко виліз нагору з своїми інструментами, а люк одразу ж знову щільно зачинився.
Лікар перев'язав капітана, потім оглянув інших поранених. З них були вже мертві один з повстанців і два з команди: один — голландець, другий — індонезієць.
Потім так само лікар повернувся назад.
А корабель тимчасом майже спинився. Він не міг так швидко йти заднім ходом, як звичайним, але вітер був ще слабкий. І поки що «Саардам» лише крутився на місці.
Нарешті, машина почала перемагати: корабель став трохи посуватись назад.
— Усі, усі паруси! — командував Салул.
Розправили кожний клаптик парусів, навіть просто через палубу натягнули брезент. Вітер подув сильніше — і корабель посунувся вперед. Потім знову назад. Полонені голландці з тривогою стежили за цією дивною боротьбою.
Довго не було ніякого результату. Але через деякий час виявилося, що перемагає машина.
— Ех, вітру б, вітру! — кричали малайці в розпачі і з нетерпінням, тоді як голландці дуже хотіли, щоб вітер зовсім стих.