Амок
Шрифт:
— Дуже вам вдячний, — сказав Гейс цього разу вже зовсім щиро, бо запевнення резидента було корисніше для справи повстанців, ніж для компанії ван-Бром.
Після розмови з резидентом Гейсу, власне кажучи, не було чого й робити в місті. Але треба було чекати ще три дні. Сяк-так провів він два дні, а на третій йому випала можливість побувати в гостях у самого сусухунана.
Сталося це так, що Гааз на цьому святі познайомив Гейса з Радан-Бого.
— Він може бути корисним для вашої справи, — шепнув Гейсу Гааз, підходячи з ним до міністра.
Почувши
— Не думав я, що мені доведеться мати справу з таким міністром, — промовив він, аби щось сказати.
Гладка постать і хитрі очиці Радан-Бого улесливо забігали, коли він вітався з голландцями. Гейс не мав ніякого бажання розмовляти з ним і полегшено зітхнув, коли після кількох пустопорожніх фраз Радан-Бого побіг, як він сказав, у господарських справах.
Свято продовжувалось у залі. Головним номером були яванські танці — «сримпі» і «бедойо». Гамелянг заграв тягучу, сумну одноманітну мелодію, і насередину вийшли танцюристки, переважно принцеси імператорського роду.
Весь танець складався з повільних рухів, ніби прогулянка вперед і назад з присіданнями, вигинаннями, схожими на зміїні рухи. Принаймні тулуб і руки рухалися більше, ніж ноги. Особливо викручувалися руки, суглоби, пальці, викручувалися незвичайно, неприродно.
Незвичайні обставини, публіка, танцюристки, їх зміїний танець, однозвучна тиха музика — все це почало ніби зачаровувати Гейса, навівати сон. Тим більше що минуло півгодини, година, півтори, а танцям не було видно кінця-краю.
Сусухунан сидів біля столу, потягував холодний напій, курив і, очевидно, з приємністю стежив за танцями. Ось він кашлянув, і зараз же збоку підповзла навкарачки дівчина з золотою царською плювальницею. Одержавши порцію царської слини, вона так само навкарачки, але вже задом, посунулась назад, тримаючи плювальницю над головою.
Але резидент страждав. Багато разів бачив він ці одноманітні танці. Якщо спочатку вони дуже цікавлять європейця, то потім уже стають нудними. Особливо коли це триває мало не протягом двох годин. Резидент весь час позіхав, і сяк і так повертався, щоб тільки не заснути, ї був надзвичайно радий, коли танці скінчилися.
Надходив вечір. Гості вийшли на веранду, в сад.
— А що буде далі? — спитав Гейс у Гааза.
— Мабуть, європейські танці, а о дванадцятій годині — вечеря.
— Шкода, що не навпаки, — сказав Гейс. — Страшенно хочеться повечеряти за імператорським столом.
Але доля позбавила його цього щастя. Підійшов Радан-Бого і сказав, що біля входу в палац добивається побачити свого туана в якійсь справі слуга пана ван-Декера.
— Очевидно, справа важлива, якщо він наважився турбувати мене, — сказав Гейс і пішов.
Його чекав Салул.
— Через тебе мені не вдалося повечеряти з його величністю, — сказав Гейс, коли вони відійшли.
— Нічого, повечеряємо
Коли на світанку гості сусухунана роз'їжджалися, вони могли помітити, що в одному з вікон готелю все ще горить світло…
А наступного дня вранці прийшов посланець від Пандо. Учасники наради повинні були зібратись кілометрів за п'ятнадцять звідси, в лісі, в руїнах стародавнього храму, і посланець мав провести туди Гейса та Салула.
Найняли підводу без кучера (за кучера сів посланець) і після полудня рушили в дорогу. Містечко жило своїм щоденним життям. Метушилися жителі. Часом проходив чи проїжджав європеєць, плив у повітрі паййонг якого-небудь сановника. Спека ще не зменшилась, і вулиці були сонливі, мляві. Ніхто, здавалося, не звернув на подорожніх уваги.
І зовсім не можна було подумати, що за ними стежить цілий хвіст зацікавлених людей…
V. ПРИЯТЕЛІ МИМОВОЛІ
Несподіваний приятель. — Вовк і вівця. — Китайський похорон. — Трагікомедія на кладовищі. — По одному сліду. — Смерть зрадника.
Нонг вперше був у великому місті. Опинившись на вулицях Батавії, він здивовано позирав навколо: на величезні будинки, вікна магазинів, на незнайомі коштовні речі в них, на трамвай, на міську публіку. Він був немов у сні. Все, що сталося з ним, було таке несподіване, незвичайне. Як і чому він опинився тут? Наче якась сила підхопила його і перенесла в інший світ. І в цьому новому світі він став багачем. Мав аж сто гульденів! Незвичайне багатство! Він не міг собі повірити, що все це правда. Знову й знову роздивлявся гроші — виходило, що правда.
Бантам, ліси, таємні товариші — все це лишилося, як тьмяні, невиразні спогади, його бажання і обіцянка зв'язати свою долю з ними відійшли на задній план, здавалися вже непотрібними.
Навіщо все це, коли він тепер багатий? Він тепер може налагодити своє життя зовсім по-іншому. Сто гульденів — це ж не жарти! Вони, здавалося, пекли йому руки, йому ввижалося, що всі навколо бачать його багатство і заздрять йому. Може, навіть хочуть відібрати — і він сховав свої гроші далі.
— Що, братіку, радий, що вирвався? — почув він над вухом голос, і чиясь рука по-приятельськи лягла на його плече.
Нонг здригнувся. Перед ним стояв той самий чоловік, який там, у суді, посвідчив, що «це не він».
— Це я пожалів тебе, — вів далі чоловік. — Бачу, хлопець хороший, незіпсований. Дарма, — думаю, — він страждає, треба допомогти! Ну, і сказав їм, що треба тебе випустити. А то довелося б тобі довго ще мучитись. В таких справах нелегко звільнитися без допомоги збоку, навіть хоч ти й тисячу разів будеш невинний.
Нонг слухав цю приятельську балаканину і відчував себе якось незручно. Гостре обличчя людини, улесливий голос, меткі очі справляли на Нонга огидне враження.