Anarchy in the UKR
Шрифт:
Ця станція існувала довгий час виключно за рахунок благодійних внесків. Щороку вони проводили збір коштів серед слухачів, кожен давав, скільки вважав за потрібне, власники станції пояснювали — хочете ще рік слухати нашу музику, дайте нам бабла, багато нам не треба, просто аби проплатити всі необхідні рахунки. Вони крутили настільки хорошу музику, що кожного року їм вдавалось зібрати потрібну суму. Мене це вразило, По-моєму, це було правильно. Справжні тобі комуністичні принципи існування музичного простору. Власник станції, розповідав Ярема далі, сам вів одну програму, я їх завжди слухав, розповідав він, у них була лише якісна музика, багато музики з 60х і 70х, вони її крутили цілодобово. А одного разу до них в студію прийшов Бьордон. Як Бьордон? не повірив я. Так, він живе тут поруч, це ж Манхеттен, пояснив Ярема, тут усі живуть поруч, вийшов гарний ефір, вони просто сиділи цілу ніч і про щось говорили, найбільше мене вразила історія про те, як Бьордон мав виступ у в'язниці, де сиділи одні чорні, Бьордон стрьомався, але коли почав грати, то все стало на свої місця,
Барменша була відьмою, так принаймні стверджував Ярема, вона наливала нам пиво, виводячи піною на його поверхні пентаграми. Пішли, нарешті сказав Ярема, ми пройшли в коридор і побачили там великий музичний автомат, заправлений сотнею найкращих у Манхеттені дисків, вигребли з кишень весь дріб'язок і всипали його в нутро автомата. Вистачило на 27 композицій, по баксу за мелодію, давай, сказав я, натискай, що ти хочеш, він довго копався, гортаючи диски туди й назад, ретельно добираючи кожен трек, врешті сказав — залишилось ще 10. Давай тепер ти.
Що я насправді хочу почути, не лише тепер, не лише в цьому барі з відьмою за шинквасом, а загалом — що я прагну почути, чим би хотів наповнити ефір, якби мав таку можливість? Десять треків, це близько сорока хвилин музики, сорок хвилин часу, за цей час зі мною може статись що завгодно, за цей час автомат має пропустити крізь себе десять чиїхось голосів, десять життів, переплітаючи їх із моїм голосом і моїм життям. Я подумав і натиснув десять перших кнопок, шо трапились під руку.
Завжди збуджуюсь, слухаючи музику. Коли читаю книги, зі мною такого не трапляється, як правило, коли книга подобається, я намагаюсь якомога скоріше добити до кінця, аби дізнатись, чим все закінчується. Якщо ж не подобається, мовчки відкладаю вбік, щоправда, потім якийсь час відчуваючи докори сумління. 3 кіно сигуація теж; проста — я чекаю за вершення фільму, виявляючи більш-менш помітну активність під час постільних сцен, мені кожного разу цікаво, як вони це роблять, це все реакція. Те саме з театром — у театрі я почуваюсь невпевнено, я боюсь, що актори кожної миті можуть забути слова і збитись, мене це напружує, але не збуджує. В театрі я люблю буфети. Натомість музика. Нікому ніколи не подобалась музика, яку я слухаю. Крім мене, ясна річ. Музику я намагаюсь слухати вдома і без свідків, мене розриває від образи й розпачу, коли хтонебудь підходить і вимикає музику, яку я слухаю, яка мені подобається, мою, блядь, музику. Я би теж хотів мати власну станцію, я крутив би там лише те, що подобається мені, щороку я звертався б до потенційних слухачів із проханням скинутись на пенсію податковому інспектору, ходив би зранку із кварталу в квартал, від дверей до дверей, говорячи, привіт, я той самий чувак, який крутить для вас кльову музику, мене знає Бьордон, можете чимось мені допомогги? Кожен із них мав би своє персональне право послати мене подалі, кожен із них мав би чудесну нагоду цим правом скористатись.
2. Neil Young. Rockin' In The Free World. Freedom!
Нейл Янг з затяганим хайєром і в підкреслено старих джинсах сидить на стільці й тримає в руках гітару. Фотограф зняв його зі спини, так щоби звідкись із залу бив прожектор і хрін що було видно, але разом із тим щоби лишалось відчуття, нібито в залі хтось є, нібито все це відбувається насправді. Ми стоїмо на даху п'ятиповерхового будинку, посеред Манхеттену, о другій ночі і дивимось вниз, на вулицю. Вулиці Нью-Йорка наповнені таксівками, час від часу там проходять поліцаї і геї. Мені навіть здається, що вони вітаються між собою. Весна 96го, нас всіх розриває від того, що ми стоїмо, звішуючись над прірвою, в темному океанському повітрі, п'ємо водяру з пивом, час від часу хтось через вікно виходить на пожежну драбину і підіймається нагору, за ним, у кімнаті чути незадоволений голос Нейла Янга, все на живо, все посправжньому, нам усім по дев'ятнадцятьдвадцять років і все вдається як ніколи, більше ніколи нам не буде все так вдаватися — безкарно, посправжньому, на живо.
Оманливість, яку тобі дарує голосна музика, ейфорія, що сповнює тебе, коли ти стоїш під великими чорними динаміками, назавжди дезорієнтують тебе, викривляють твої кістки, музика б'є перш за все по хребту, ти після всього цього вже не можеш як раніше, ходити вулицями, спати до обіду в теплому ліжку, ховаючись під подушку від сонячного проміння — музика калічить тебе, переплутує твої сухожилля, вганяє в тебе коркотяги й шурупи, за допомогою яких тебе можна тепер контролювати, вживлює в тебе тисячі рецепторів, тисячі оголених клем і розкручених розеток, тобою постійно прокочується чужа енергетика, як вагони з залізом, тобою перетікає чужа кров — чорна і гаряча; почута тобою одного разу музика змінює колір твоєї шкіри, звужує тобі зіниці, пересушує губи, робить різким голос і вразливими легені, роздуває вени і вганяє туди столове сухе вино, від чого ти — кожного разу, почувши свою музику — втрачаєш рівновагу і випадаєш із зовнішнього, цілком нейтрального щодо тебе, аудіопростору в кошмарний підводний світ персонального саунду, завдовжки ціле життя.
Скільки разів по тому мені доводилось помирати від тиші і розпачу, скільки разів мені не вистачало елементарного терпіння й такту, скільки разів мене ламало від небажання займатись тим, чим мені займатись доводилось, що я годен врешті-решт списати це на когось стороннього, має ж хтось за це відповідати, має хтось нести відповідальність за мою початкову школу, за викладені для мене основні понятгя й терміни, якими я мав користуватись у своєму проходженні через густі атмосферні шари.
Тоді хто? Він, так-так, саме він — хитрий, вічно незадоволений усім Нейл Янг, у своїх старанно рваних на колінах джинсах, зі всіма своїми динаміками й гітарними примочками, з волоссям, яке йому випадало і лишалось після нього в готельних рукомийниках, так-так, хто скаже, що це не він, що це не його невпинне бурчання, не всі ці його 50 дисків оригінальної музики й каверів травмували мене в найбільш зручний для цього момент, коли моє серце вбирало в себе інформацію, як удав мерТвого кролика, хто як не він має відповідати за прорахунки в моєму вихованні, так ніби справді зацим не було нічого, крім музики, так ніби справді в його голосі не відчувалось погроз і проклять, а в його Freedom простого передбачення, як воно все має бути — з кров'ю, горами трупів і обов'язковою перемогою.
Так чи інакше все зав'язується на музиці — і твої знайомства, і твої шкідливі звички, і те, як ти поводишся в ліжку, і те, за кого ти голосуєш на виборах, і чи голосуєш узагалі. Музичний формат є насправді форматом поведінковим, це тобі лише здається, що ти вибираєш музику, вибираєш одяг, шукаєш собі роботу, перемикаєш канали телебачення, зупиняючись на чомусь для себе цікавому. Ти занадто довіряєш власним почуттям, власній інтуїції, яка тебе щоразу підводить і ти просто не усвідомлюєш, що насправді це канали перемикають тебе, що насправді це тобою водить і кидає з боку в бік, від стіни до стіни, що насправді вкладена в тебе свого часу інформація згодом обов'язково починає приносити дивіденди, і дивіденди ці виплачуються зовсім не тобі. Все залежить від музики, і одного разу ти починаєш перейматись чужими ідеями, впускаючи їх на свою територію, підпорядковуєшся чужому ритмові, підпадаючи під нього, підкореговуючи під нього свою міміку й свої рухи, і відповідальних за це годі знайти — ніхто не заборонить блюз за те, що він зламав твої суглоби, ніхто не посадить Нейла Янга на електричний стілець в штаті Техас за те, що в тебе випадають зуби від його гітари. Freedom, говорить Нейл Янг і показує тобі фак. Freedom, підтверджує суд присяжних і робить перерву на ланч. Freedom, печально погоджуєшся ти і йдеш до знайомого дантиста.
Вони зроблять так, щоби я нічого не помітив. Вони будуть маскуватись за брендами й музичними термінами, вони пустять поперед себе рекламні ролики й досвічених промоутерів, вони заповнять ефір старанно й уміло, як мама в дитинстві заповнює сендвічами кошик для виїзду на природу. Я навряд чи помічу їхню роботу, прокинувшись одного ранку в цілком ворожому місті, з окупованим їхньою музикою та агітацією повітрям, в якому не лишиться простору для моїх маневрів, я навіть не зможу згадати, як все виглядало раніше, до того як музика почала вганяти мене в депресію, а радіопозивні викликати біль у м'язах. Вони змінять все — вони змінять заставки до програм, вони змінять голоси ведучих, вони будуть додавати до загального звучання щоразу більше пластику, щоразу бшьше пластилінових замінників, вони прибиратимуть з музики всі зайві деталі, всі додаткові функції, вони будуть мити і чистити свою музику, як тушу кита, вони вишкребуть звідти всі гарячі живі механізми, на роботу яких я завжди реагував, і мені зйлишиться порожня тьмяна куля, яка буде висіти наді мною, холодно переливаючись синтетичним сяйвом, мов справжнє сонце, мов гаряче серце, вирване з ґрудей хороброго тінейджера.
Любов до музики антисистемна, і вони це розуміють, вони розуміють, що максимально забивши ефір і позбавивши мене можливості вибору, вони зможуть чекати від мене потрібних дій і прогнозованих рішень. Зомбування найлегше проводити на рівні ритму, ретельно й цілеспрямовано, за моєї пасивної участі та номінальної присутності — вони запускають свої ріжки й волинки, і я обов'язково маю приєднатись до великої системної мережі перетравлювання музичних звуків, до наскрізної, підшкірної моделі функціонування звуку як агресії, звуку як форми моєї психічної залежності, голосу як подразника всіх болючих, відкритих і незахищених ділянок мого тіла; музика — це більш-менш ритмізована загроза моїй свободі, моєму апетиту і всім моїм внутрішнім процесам, з процесом травлення включно. Вони знають мої слабкі місця, вони слідкують за моїми основними маршрутами; голосами і барабанним боєм вони заганяють мене у відведені для мене рамки, в приготовані для мене заповідники, знаючи, що я скоріше зреагую саме на голос їхніх радіо-заставок, аніж на голос власної пам'яті, для них найгіршою і найнебезпечнішою може бути лише моя самоізоляція, ізолювання від їхнього радіоефіру, виключення себе з цієї системи звукового кровообігу; вони бояться втратити зі мною зв'язок, бояться не мати до мене доступу, вони починають панікувати, коли я зачиняюсь вдома, вириваю антену з радіо, перестаю реагувати на дзвінки у двєрі і стукіт у стіни, вмикаю свою музику і слухаю її на максимальній гучності, навіть не для тото, аби краще чути, скоріше для того, аби заглушити все інше, все, чим намагаються наповнити мою голову, як ріки водою. Вони спробують ще якийсь час дістати мене, але хуй — мої дамби скріплені моєю лімфою, моєю слиною і кров'ю, моя музика давалась із боєм, за кожен трек заплачено таку ціну, що жоден динамік не зможе перекричати це багатоголосся, не зможе перехрипіти мою золоту колекцію, мою фонотеку, біфштекс мого джазу, попіл моїх святих, мого нейла янга, мого диявола.