Анна Киевская
Шрифт:
Той, кого чернець називав «ваша величність», важко підвівся.
— Ви, отче, маєте слушність. Але я залюбки віддав би одне з моїх міст, аби тільки дізнатися, хто та дівчина.
— Вона, безперечно, з почту руської княжни, по яку послав своїх людей король Генріх. Він має намір одружитися з нею.
Герцог голосно розреготався.
— Той чоловік нічим не загрожує непорочності сердешної дівчини! Та коли вона така гарненька, як оця мисливиця, то, слово честі, я хочу потиснути їй руку!
— Ваше величносте, ви маєте всі надії одружитися
Герцог і чернець посідали на коней, що їх тримали зброєносці.
— Як завше, ви, отче, маєте рацію. Забудьмо про дівчину, яку звати Морою.
— Морою?
— Так сказала жінка, що супроводжувала її.
— Мора… Мора… Чарівниця!
— Що ви кажете? Я нічого не розумію…
— Здається, Мора, якщо я не помиляюсь, — ім’я однієї чаклунки зі слов’янських легенд. Вона без угаву заплітає свої коси й цим спокушає тих, хто наближається до неї.
— Чарівниця Мора… Це ім’я їй пасує: пахощі її довгих кіс зачарували мене. Ох!
Остроги й вигуки зірвали з місця коней, і ті, заіржавши з люті й болю, помчали лісом.
Нарешті Анна та її супутники дісталися до невеличкої дерев’яної каплиці, де старий чернець продавав реліквії святого Зебальда.
— Це тут могила святого? — спитала Олена у проводиря.
— Ні, цю каплицю спорудили на місці, де стояла його хижка, а могила в місті. Я думав, княжна саме тут бажала поклонитися його пам’яті.
Олена насилу стрималася, щоб не дати проводиреві ляпаса. Збагнувши, як він завинив, бідолаха впав навколішки.
— Прошу вас, не розповідайте нічого панові архієпископу, він накаже виколоти мені очі!
— І це було б по заслузі,— пробурмотіла Олена. — Тобі пощастило, що з княжною нічого не сталося, а то я сама виколола б тобі очі й вирвала б язика і серце!
Анна, що вже зайшла до каплиці, молилася перед грубо виліпленою статуєю Пречистої діви, яку осявало мерехтливе світло воскових свічок.
Розділ восьмий
КІНЕЦЬ ПОДОРОЖІ
Вони в’їхали в густий ліс, такий темний, що їм здавалося, ніби вони посуваються в нескінченній пітьмі.
Ульм, як і Влтава в Празі, ніс на собі величезні брили криги. Під Тюбінгеном на них знову напали розбійники, але відважна охорона відігнала їх, убивши з десяток сіромах, озброєних кийками та добрими мечами. В цій сутичці було легко поранено лише одного француза. Серед французів найхоробрішим виявився воїн із скаліченим обличчям, якого взяли на службу в дорозі; його мужність помітив Гослен і привітав сміливця. А той щось буркнув у відповідь і відійшов убік, витираючи кинджала об свій подертий одяг.
Дні стали довшими й тепер здавалися нескінченними. Після від’їзду валки з Нюрнберга дощ, власне, й не вщухав; коні падали з ніг, повози та хури грузли, від вогню йшло більше диму, ніж тепла. Ніщо вже не могло розважити Анну: ні казки її годувальниці, ні базікання Ірини, ні пісні придворних дам, ні музика пажів, ні уроки
Багато разів Гослен сварився на проводирів, звинувачуючи їх у тому, що вони ведуть валку не тією дорогою. Болгари знизували плечима і їхали далі ступою на своїх гнідих конях, на диво, як для франкських вершників, витривалих. Нарешті вони дісталися до широкої річки й перебралися через неї на плотах. На другому березі повітря здалося їм теплішим, сонце пригрівало дужче, наставала рання весна. Анна скинула з себе хутряні ковдри й побігла рвати дуже пахучі квіточки, назви яких не знала.
— Це фіалки, — сказав єпископ Роже.
— Фі-ал-ки, — повторила вона по складах. Ще в Празі княжна попросила єпископів та придворних дам навчати її мови майбутнього чоловіка. В цій справі вона виявила себе вельми здібною. Не минуло й місяця, і Анна вже не тільки розуміла французьку, а й могла перемовитися кількома словами зі своїми дамами та Госленом Шонійським, якого підкорила собі остаточно. Він був перший у довгому списку рицарів, що приходили служити душею й тілом тій, кого вони називали «наша пані з далекої країни».
Розчарована від’їздом Пилипа та бояр, Анна намагалася розвіяти своє горе й нудьгу тривалою верховою їздою в товаристві рицарів зі своєї охорони; спершу єпископи дивилися на це з тривогою, потім змирилися. Тільки Олена, побоюючись за здоров’я й добре ім’я своєї годованки, не спускала з неї невсипущих очей. Коли зупинялися відпочити, Анна брала гуслі й наспівувала пісень, що їх невдовзі підхоплювали Олена та Ірина; ці пісні навіювали на слухачів глибокий смуток.
Одного вечора, коли подорожні занепали духом дужче, ніж звичайно, Гослен Шонійський вигукнув:
— Та ж ваша країна — це край плаксійок!
Ярославова дочка не зовсім добре зрозуміла зміст його фрази й попросила перекладача допомогти їй. А тоді кинула гнівний погляд на Гослена й, плеснувши в долоні, сказала кілька слів рідною мовою. Олена й Ірина підвелися, дружинники з охорони її дядька підійшли ближче — хто з сопілкою, хто з гуслями чи цимбалами — і на знак княжни заграли захопливу, шалену мелодію, а потім кинулися в танок, який усі сприйняли за справжню виставу. Анна приєдналася до дружинників, співаючи, танцюючи й сміючись перед сторопілими франками, що зроду не чули такої нестримної музики.
Єпископ Готьє, який дуже піклувався про літературу (його називали Всезнавець) і тримав у своєму місті Мо співаків та музик, похитав головою, вражений цією злагодженою грою і невимушеністю русичів у поведінці з донькою свого князя. Що ж до єпископа Роже, то цей подумав, що майбутня королева з таким темпераментом неодмінно спокусить короля Генріха й швидко народить наступника французького престолу.
— Бачите, вельможний Гослене, — промовила Анна з побагровілими щоками, трохи засапавшись, — ми не такі вже, як ви сказали… плаксійки! У нас теж уміють веселитися.