Арсен
Шрифт:
— Вона мені приснилася, — сказав я.
Нійолє цілком влаштувала така відповідь.
— Вона була гарна? — запитала дівчинка.
— Дуже… — зітхнув я.
— Така, як я?
— Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш — будеш точною копією.
Нійолє задоволено всміхнулася, підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.
— Тепер ти згоден бути моїм старшим братом? — з тривогою запитала вона.
— А хіба це не так? — посміхнувся я.
Дівчинка задоволено кивнула.
Добре, що в цей час до веранди увійшла бабуся Ліда і покликала
Снідав я похапцем. Носовичок із воском пропікав мою кишеню. Нові знання, які отримав цієї ночі, рвалися на волю. І я не знав, з чого розпочати цей день.
Але передовсім вирішив іти до БРТ.
Подякував бабусі за сніданок, дістав заповітну коробку з листом і фотокарткою, сунув її в кишеню і вийшов на вулицю.
До БРТ йшов, мов на ватяних ногах. Мабуть, давалася взнаки безсонна ніч. А ще більше терзали думки про Айрес і про ту свічку. Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю…
По дорозі вирішив зазирнути в маленьку сільську крамницю. Там стояла за прилавком наша сусідка, тітка Зоя. Я чемно привітався і почав розглядати полиці. Крамниця була універсальна, в ній продавалося все — від зубних щіток до солі й цукру.
— А свічки у вас є? — запитав я тітку Зою.
— Звісно, хлопче, — відповіла вона. — А хіба злива наближається?
— Злива? А до чого тут злива? — не зрозумів я.
— А-а-а, ти ж не знаєш, — посміхнулась продавчиня і пояснила: — У нас у селі, коли йде велика злива, вимикають електрику. Тоді доводиться сидіти при свічках. Тому я їх багато замовляю.
І вона показала на одну з полиць. Я поглянув туди, і серце моє радісно затріпотіло: всі свічки були червоного кольору!
— А вони у вас всі такі? — з підозрою уточнив я.
— Які? — не зрозуміла тітка Зоя.
— Червоні.
— А яка різниця? — знизала плечима вона. — Ці, червоні, більші й довше горять. Я навмисне такі замовляю. їх добре беруть. Одного разу були звичайні, жовті, то в них ґноти надто тонкі, й горять вони гірше…
Я подякував тітці за інформацію. Отже, свічки з червоного воску можуть бути в кожній хаті! З легким серцем я вийшов на вулицю.
Усі мої підозри одразу відпали! А ноги перестали бути ватяними, і за п'ять хвилин я вже стояв на подвір'ї Айрес. Вона, як завжди, поралася біля гаража зі своїм мопедом.
— Ти вчора знайшов те, що шукав? — запитала вона.
— Знайшов. Дякую.
— Щось важливе?
— Дуже.
— Що саме? — вона витерла руки і присіла поруч зі мною на траву.
Я вагався.
Але відчував, що крім бою з биком, нас мусить зв’язати ще одна таємниця. До того ж розумів, що Айрес — саме та людина, якій я можу довіритися перед тим, як оприлюднити те, що дізнався цієї ночі.
Власне, Шерлок Холмс завжди впорядковував гіпотези, переповідаючи їх своєму другові, лікарю Ватсону.
— Я дізнався, чому Біла Дама не знає спокою, чому вона досі ходить вашим селом… — сказав я.
Вона напружилася, з цікавістю поглянула на мене, очі її заблищали.
— І чому ж вона… ходить? — запитала з хвилюванням.
— Тому,
— Але ж ти не віриш в існування привидів, чи не так? — лукаво примружила очі Айрес.
— Не вірю, — згодився я. — 3 тим привидом я ще розберуся: спіймаю — вуха надеру! А поки що мені треба довести, що мій предок не вбивця!
— Як ти це доведеш? У тебе є докази? — аж підскочила Айрес. — Звідки вони? Минуло стільки часу!
— Ті докази я знайшов учора на вашому горищі.
Я дістав з кишені коробку.
— Тут зберігається лист, який писала Нійолє своєму сину. Я всю ніч розшифровував його. І тепер бачу картину вповні.
Айрес із захватом вхопила мене за руку:
— Розповідай!
я розповів їй усю історію. Від того дня, коли малий Макар видоїв на землю панських корів. Ось лише закінчення цієї історії було зовсім іншим. Таким, яке я прочитав, а точніше сказати — розшифрував у листі Нійолє.
Отже, я спробував переповісти все так, ніби вже писав книгу — книгу свого роду…
Що я розповів Айрес…
— Усе розпочалося з того дня, коли десятирічний хлопчик на ім'я Ярема забрався в найдальший закуток горища своєї хати і гірко плакав, уткнувшись обличчям у сухе сіно. Він знав, що не є рідним сином своїх заможних батьків.
Але доти він був у них єдиним. А тепер на світ з'явився інший. І той інший буде найголовнішим, наулюбленішим і — єдиним нащадком. Адже він рідний і довгоочікуваний.
Це стало для хлопця справжньою трагедією. І він вирішив боротися. Як? Дуже просто: він став більш слухняним, намагався хапатися за будь-яку справу і з усіх сил допомагати батькам. Щоб довести — він найкращий.
Майже так воно і сталося. Адже молодший син, Арсен, виріс бешкетником, мрійником і розбишакою. Батьки часто ставили слухняного і працьовитого Ярему йому за приклад.
Але зовсім заспокоївся Ярема лише тоді, коли Арсен уперше надовго покинув рідну хату. Точно не скажу, але, мабуть, у глибині душі він сподівався, що молодший брат ніколи не повернеться з далеких країв. Особливо після того, як батько не дав йому благословення на шлюб з якоюсь невідомою чужоземкою… Тоді він знову став у родині єдиним і найголовнішим. Але минуло три роки, і на подвір'я хутора в’їхав «залізний кінь» — автомобіль. Знову ж таки, можна лише здогадатися, що відбулося в душі дорослого Яреми, коли він побачив брата. Брата, сміливості й відчайдушності якого він заздрив змалечку.
А тут ще й автомобіль! І дихання вітру далеких країн, який Арсен приніс у тиху гавань хутора й розмірене життя боязкого та покірного Яреми.
Уявімо цю картину…
Ніч… Сріблясті від інею дерева… Срібні боки найпершого в цій місцині залізного коня посеред великого засніженого обійстя. І — радісно-здивовані обличчя батьків у тьмяному вікні. Вони чекали на Арсена! Він знову був улюбленим і єдиним! А Ярема знову відчув себе десятирічним покинутим хлопчиком, що плаче і стискає кулаки на горищі.