Арсен
Шрифт:
Доки зійшло сонце, я перечитав написане безліч разів! То стискав кулаки, то скреготів зубами від люті й несправедливості. І навіть ледве стримував сльози! Добре, що в цю мить мене ніхто не бачив.
Раніше я думав, що минуле не має для людини жодного значення. Важливо лише те, що відбувається зараз. Звісно, я ходив до музеїв, де зберігалося чимало реліквій минувшини. Здебільшого під час таких собі культурно-масових заходів у школі. Нас водили в різні музеї на уроках історії чи літератури. Або щоб підкріпити знання з природничих наук. Найбільше мені подобалося розглядати кістяки
Бував і в історичному… Там теж зберігалися якісь старі пожовтілі документи і світлини. Але я ніколи не замислювався над тим, що за кожним документом чи фотокарткою криється чиясь доля. Доля, прожита від початку й до кінця. Доля людини, яка існувала на землі серед безлічі інших людей. І що я теж маю власну історію. Звісно, вона лише починається. Але цілком зрозуміло те, що вона матиме свій шлях, який поки що криється в тумані.
Але ж ця моя особиста доля не починається зненацька, мов злива! Вона має свої витоки. І що глибше вони занурені в часі, то багатшою може бути людина. Хоча б тому, що знає, хто вона, звідки походить її рід і які люди започаткували його.
Ну, хіба ще кілька днів тому я міг собі уявити, що граф Островершенко і його маленький кріпак Макар — мої пращури?! А цей навіжений мандрівник і мрійник Арсен виявиться таким схожим на мене? А якою відданою і відчайдушною постане з глибин часу Біла Дама — ця неймовірна красуня з нетутешнім іменем Нійолє, яку Арсен привіз із берегів Балтійського моря?!
А їхній син Микола, мій прадід! Він із перших же днів пішов на війну, лишивши молоду дружину і маленького сина — мого діда Олега й загинув! Чи не для мене він усе своє коротке життя зберігав цю коробку? Мабуть, він знав, що його життя продовжиться. Продовжиться в мені!
Усе це виявилося таким несподіваним і цікавим, що я тут же почав малювати своє «родове дерево», як нас учив викладач історії. Але тоді ми поставилися до цього «дерева» несерйозно і малювали на ньому якихось кривих пташок та яблука з кумедними пиками чи ще якихось чортиків. І отримали незадовільні оцінки. Тепер мені закортіло все зробити як слід. І зовсім не на оцінку!
Унизу я намалював квадратик з іменем графа Островершенка. Поруч із ним — інший, з іменем Макара; до нього підвів рисочку, на якій написав «Марія». Від цих двох імен відвів стрілки з іменами Арсена і Нійолє… Звісно, це «дерево» було ще недосконалим. Мені треба було багато чого з’ясувати і «обсадити» його іншим віттям.
Але я зрозумів одне: це «дерево» було живим! Від землі аж до неба. Адже і від мого імені, і від імені моєї зведеної сестри Нійолє теж будуть розростатися нові паростки. І кожен додаватиме цьому «дереву» свій подих, свою історію, свої досягнення і пригоди…
І лише одній людині не було місця на цих гілках…
Червоний віск
…Я почув, як по хаті пройшла бабуся Ліда.
Вона вставала раніше за всіх.
Треба було негайно прибирати сліди мого нічного розслідування.
Зібрав і списані мною папірці. Тепер на них був повний текст таємничого листа. Ці папірці більш надійні, цупкі. До них ще дійде черга.
Я поглянув на підвіконня, чи все прибрав? І ледь не зомлів — підвіконня було залите воском догорілої свічки! Ото дістанеться мені від бабусі!
Я почав швидко зчищати віск. Коли остання крихта була зчищена, а підвіконня — чистим, я почав шукати, куди б його сховати?
Вийняв з кишені носовичок, у який загорнув краплю застиглого воску, знайдену в траві біля річки. І закляк.
Цей віск теж був червоний!..
Голова моя пішла обертом. Свічку, яку я спалив сьогодні вночі, мені дала Айрес. Віск, який я підібрав біля річки — від «свити» Білої Дами! Що це могло означати?!
Я почувався страшенно втомленим. Додавати до цих хвилювань ще одне не було сил. Я швидко роздягнувся і пірнув під ковдру з головою. Кілька годин ще міг поспати.
Сон мій був тривожний.
Прокинувся одразу, немов мене облили холодною водою. Сонце вже стояло доволі високо. А перед моїм ліжком сиділа мала Нійолє. Я смикнувся, перевіряючи, чи не вчинила вона щось подібного до того, що зробила зі мною кілька днів тому. Але мої руки й ноги були вільні. Я з підозрою глянув на сестру:
— Ти що тут робиш?
— Пильную, — поважно відповіла вона.
— Навіщо?
— Бабця хотіла тебе розбудити. Я не дала.
Вона таємничо підморгнула мені:
— Я бачила, що у тебе тут вночі світло було…
— Ну ти й нишпорка! — посміхнувся я.
— А що ти робив? Читав?
— Так, читав.
— А де ж книжка? — продовжувала допитувати вона.
Я знітився. Ну що тут скажеш? І відповів так:
— А я її сам пишу! Тому і не спав!
— Ух ти! — вигукнула дівчинка. — Сам? Справжню книжку? Не брешеш?!
— Так, — сказав я. — Але це поки що секрет. Добре?
— Звісно! Таємниця в слоїку! — підтвердила Нійолє і зробила жест, ніби зачиняє на ключик вуста. — А про що твоя книжка?
Я замислився. І раптом зіскочив з ліжка, підхопив дівчинку і закружляв з нею по веранді.
Ура! Вона мала рацію. У мене справді є про що писати!
— Ти — молодець! — похвалив я Нійолє. — Що б я без тебе робив! Ти подала чудову ідею!!! Ти — справжній друг!
Я поставив її на підлогу. Вона була здивована таким моїм поривом і уважно мовчки дивилася мені в очі кілька секунд. А я мало язика не проковтнув!
Очі — величезні, прозоро-блакитні, на півобличчя, біляве волосся розсипане по плечах… Точнісінько як у…
— Нійолє… — прошепотів я і закляк, уважніше розглядаючи малу, ніби бачив її вперше.
— Що? — відгукнулася вона.
Я опанував себе і пояснив якомога спокійніше:
— Ти дуже схожа на нашу прапрабабцю. Ту, про яку дід розповідав.
— А звідки ти знаєш? Де ти її бачив? — хитро примружилася вона.
Я ледве втримався від того, щоб дістати з-під матрацу коробку й показати світлину. Але подумав, що ще не час. От доведу справу до кінця — тоді.