Арсен
Шрифт:
А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський — гігантський! — знімок. На всю стіну!
На ньому було видно всіх — і старих, і малих. Дід Микита навіть привів і поставив на передньому плані козу Зоряну Петрівну. Наказав їй лежати, і вона покірно вляглася біля наших ніг.
Жінки тоді гарно вбралися, у все старовинне — вишиванки, намиста, яскраві хустки. Чоловіки теж мали нагоду поодягати краватки і костюми. Все село зійшлося! І кожного було
Було чутно, як фотограф натиснув на кнопку Мить зупинилася!
Так само, як колись — давно-давно! — зупинилася вона, фіксуючи моїх молодих предків. А я вирішив, що наступного разу почну заробляти на фотоапарат! І, можливо, стану фотографом…
Цей великий знімок ми теж повісили в кімнаті музею.
…Одне слово, літо тривало.
І тривало так, як я того хотів — у справах і подвигах.
Не забував я і Чорного. Він виріс, перетворився на чудового біссеро і завжди впізнавав мене. Щодня я заходив до коралю і підгодовував його, розмовляв з ним. І мені здавалося, що він мене розуміє.
Ще кілька разів ми побилися з Федором. Так, заради спорту. Бо я більше не мав на нього образи. Навпаки: це він був страшенно розгублений з того, що батько доручив займатися кіньми мені, а не йому. Проте я дозволив Федору приходити на конеферму і «пускати коней колом». Цей дивак навіть хотів мені за це платити! Я лише розсміявся.
Не все ж можна міряти грошима!
А ще — наприкінці липня по мене приїхала Юля…
Уявіть собі: вона мене не впізнала! Зайшла на подвір'я і заклякла. Потім розгублено сплеснула руками:
— Арсене, невже це ти?…
Ну звісно ж: вона звикла бачити мене за комп’ютером, з блідою шкірою і охайною зачіскою. Таким собі домашнім хлопчиськом, якому треба щоранку готувати яєчню. А тепер я стояв перед нею чорний від засмаги, з доволі непогано накачаними м'язами і вигорілим до білизни волоссям. В руках у мене тоді був велетенський дідів ніж, яким я рубав кукурудзяні стебла. Юля мало не знепритомніла!
Її радо зустріли і дідусь, і бабця, і Нійолє. Коли Юлю напоїли чаєм і нагодували варениками, вона сказала, що приїхала по мене. Адже настав час їхати на море. Так, як вона мені обіцяла. Але яке море! Я навіть чути про це не хотів. У мене була купа цікавої і невідкладної роботи.
Я повів її до музею, до кінної ферми, до коралю з Чорним, до БРТ.
Від усього цього Юля була в захваті.
— Мабуть, хочеш залишитися? — запитала вона.
Я кивнув.
І вона, як завжди, зрозуміла мене. Поїхала сама. А я подумав, що цього літа з нею теж має статися диво. Ми ж — одна родина!
Трапилося ще чимало цікавенького, про що можна було б написати. Але одна подія схвилювала найбільше: в
Я давно не бачив його — лише отримував листи і фотографії по мейлу.
Зустріч була хвилюючою. Ми немов помінялися ролями — тато був як збентежений хлопець, а я намагався грати спокійного, розсудливого і дорослого. Ми потисли одне одному руку.
— Ось який ти став… — сказав тато. — Зовсім дорослий…
Довкола нас стрибала Нійолє.
Тато розпитував, як ми живемо, як почувається Юля, які оцінки маю в школі і ким хочу бути.
А потім сказав:
— Добре, що ти сюди приїхав. Це по-дорослому. Давай-но налагоджувати стосунки — ти ж мій син! І завжди будеш ним!
— Авжеж! — солідно кивнув я.
Правду кажучи, моя образа на нього давно розтанула. Гадаю, через те, що я просто виріс і порозумнішав. Життя є життя. Невідомо, які сюрпризи воно підсуне мені.
Сумно стало тоді, коли мала Нійолє зібрала свої речі в дорогу. Перед тим, як сісти до батькового авта, вона стрибнула на мене, обвила мою шию руками і прошепотіла: «Ти справжній барбідонець!»
Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.
І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!
Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним.
А я не хочу писати про сумне.
Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику.
Це буде зовсім інша історія.
От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»…
Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю.
Ще хотів би додати про Айрес.
У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції.
Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло.
Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників.
І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять!
Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання.
Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку.
Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…».
Ні! Це надто офіційно.
Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…».
Це теж не дуже підходило — надто солодкаво.
Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму?
Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється…