Шрифт:
— Рекламні випромінювачі, докторе! Ви вже їх бачили?
Скривившись від досади, доктор Френклін заквапився униз сходами клініки до припаркованих машин. Але все ж таки глянув через плече і впіймав погляд молодого чоловіка в стоптаних сандалях та розплямованих джинсах, що махав йому рукою з кінця під’їзної алеї.
— Докторе Френклін! Випромінювачі!
Втягнувши голову в плечі, Френклін обігнав літню пару біля передпокою клініки. Його машина стояла далі, ярдів за сто. Але втома давалася взнаки, і він вирішив дочекатися свого переслідувача.
— Ну добре, Хетуей, що ж ви
Хетуей, гойднувшись, зупинився перед ним; нестрижене чорне волосся зсунулося на очі, як козирок. Рукою, схожою на клешню, він відкинув його назад і широко усміхнувся. Хетуей був радий зустрітися з Френкліном, але водночас усвідомлював, що той ставиться до нього без усякої приязні.
— Я намагався вийти на вас уночі, докторе, але ж ваша дружина завжди кидає трубку, коли я дзвоню, — пояснив він, не скаржачись, що було б природньо в цій ситуації, а просто констатуючи факт. — Мені не хотілося розшукувати вас у клініці.
Вони стояли під живою огорожею з кущів бирючини, яка закривала їх від головного адміністративного корпусу. Часті зустрічі Фрєнклша з Хетуеєм, пронизливі вигуки останнього стали предметом глузування всієї клініки.
Френклін почав:
— Я розцінюю це як…
Але Хетуей відмахнувся від його слів.
— Облиште, докторе, є набагато важливіші речі. Почалося будівництво першого гігантського рекламного випромінювача. Понад сто футів заввишки, за містом на автостраді. Скоро такі випромінювачі встановлюватимуться на всіх шляхах. Якщо це буде зроблено, можна не сумніватися: ми перестанемо думати.
— Ваша біда в тому, що ви занадто багато думаєте, — сказав Френклін. — Ось уже кілька тижнів ви верзете про якісь випромінювачі. А скажіть мені, ви хоча б раз бачили їхню роботу?
Роздратований цим недоречним запитанням, Хетуей зірвав з куща жменю листків.
— Звичайно, я не бачив. У тому й лихо, докторе.
Він притишив голос, бо повз них ішли кілька няньок, скоса оглядаючи недоладно вбраного чоловіка.
— Цієї ночі там знову були монтажні бригади, прокладали потужні електрокабелі. Ви побачите по дорозі додому. І тепер усе майже готово.
— Це шляхові знаки, — спокійно роз’яснював Френклін. — Вводять до ладу нову естакаду. Ради бога, заспокойтесь. Намагайтесь більше думати про Дору та дитину.
— Саме про них я й думаю, — скрикнув Хетуей. — Ті кабелі призначені для напруги у сорок тисяч вольт, докторе, з потужними пристроями управління та захисту. Вантажні машини привезли величезні підпори. Завтра їх почнуть споруджувати навколо міста, вони закриють півнеба. Ми повинні зупинити це, докторе. Вони хочуть підкорити наш мозок!
Знічений нервовими вигуками Хетуея, Френклін безпомічно шукав серед моря машин свою.
— Слухайте, я не можу більше гаяти часу на ваші вигадки. Вірте мені, вам потрібна кваліфікована допомога, бо ви в полоні нав’язливої ідеї.
Хетуей спробував заперечувати, але Френклін рвучко підняв руку.
— Послухайте. Давайте так: якщо покажете мені хоча б один такий рекламний випромінювач і доведете, що він керує нашим мозком, я піду з вами до поліції. Але ви не маєте бодай найменших доказів і знаєте про це. Рекламування методами, які діють на підсвідомість людини,
— Гаразд, докторе. — Хетуей сперся на капот машини. Його настрій раптово змінився. Він приязно дивився на Френкліна. — Що трапилося — не можете знайти свою машину?
— Всі ці ваші дикі вигуки збивають мене з пантелику. — Френклін витяг з кишені ключ запалювання й прочитав на бірці: — NYN 299-566-367-21 — чи не бачите такого номера?
Хетуей неохоче повернувся, не знімаючи ноги з капота, й оглянув площу, де стояла добра тисяча машин.
— Справді, кепсько, коли всі вони однакові, навіть одного кольору, правда? Тридцять років тому було з десять різних марок, і кожна мала принаймні дюжину кольорів.
Френклін нарешті вгледів свою машину і попрямував до неї.
— Шістдесят років тому було сто марок машин. Та що з того? Завдяки стандартизації товари стали набагато дешевші — це зрозуміло.
Хетуей поляскував долонею по машинах.
— Але вони не такі вже й дешеві, докторе. Якщо порівняти прибутки від продажу цих автомобілів і тих, що випускалися тридцять років тому, то вони на сорок відсотків вищі. Справді, сьогодні ви платите за машину значно менше, та кількість проданих значно зросла.
— Може й так, — сказав Френклін, відчиняючи дверцята. — Але сучасні машини значно досконаліші. Вони простіші, надійніші, безпечніші в експлуатації.
Хетуей скептично кивав головою.
— Вони остогидли мені. Завжди одна модель, один стиль, один колір. Це страшенно гнітить. — Він провів брудним пальцем по вітровому склу. — У вас знову нова, докторе? А де ж стара — ви взяли її всього три місяці тому?
— Я здав її за рахунок нової, — відповів Френклін, запускаючи двигун. — Якщо маєш гроші, то міняти автомобілі дуже вигідно. Нема чого чекати, поки машина розвалиться. Так треба робити й з іншими речами — телевізорами, пральними машинами, холодильниками. Але ж ви ніколи не стикалися з такою проблемою.
Хетуей ніяк не зреагував на іронічний тон Френкліна. Спершись ліктем на автомобіль, він сказав:
— Непогана ідея, докторе. Я маю час поміркувати над нею, бо ж не працюю дванадцять годин на день заради того, щоб купувати речі, і я дуже зайнятий, щоб чекати, поки вони застаріють.
Він помахав рукою, дивлячись, як Френклін виводить машину зі стоянки, і раптом гукнув у клубки вихлопів:
— Докторе, їдьте з заплющеними очима!
Дорогою додому Френклін суворо дотримувався правила їхати першим, найповільнішим з чотирьох рядів автостради. Як завжди після розмови з Хетуеєм, він чомусь почував себе пригніченим. Підсвідомо Френклін заздрив незалежному Хетуею. Того не турбували ані некомфортабельне помешкання, що містилося під тінню ревучої шосейної розв’язки, ані сварлива жінка та хвора дитина, ні безконечні сутички з власником будинку та кредитором. Хетуей був платоспроможний і міг протистояти будь-якому втручанню суспільства, якби тільки не його маніакальні фантазії, як ця остання про рекламні випромінювачі.