Атлантида

Бенуа Пьер

Таніт-Зерга випросталася. Над нашими головами повсюди довкола нас скаженіло сонце, розпікаючи пустелю до білого жару.

Раптом вона простягла руки й голосно закричала:

— Гао! Он Гао! Я подивився.

— Гао! — повторила вона. — Ах! Я знала. Ось дерева й фонтани, мінарети й вежі, пальми й великі червоні та білі квіти. Гао!

Справді, на палаючому обрії мріло фантастичне місто, здіймаючи свої чудові райдужні споруди. Перед нашими здивованими очима жорстокий міраж множив свої гарячкові примари.

— Гао! — скрикнув я. — Гао!

І майже водночас з моїх грудей вихопився зойк болю й жаху. Відчув, як тендітна рука Таніт-Зерги в’яне в моїй долоні. Я ледве встиг підхопити дитину й почув її шепіт, немов зітхання:

— І це стане для тебе миттю визволення, миттю визволення і раювання.

Через кілька годин я за допомогою ножа, яким Таніт-Зерга два дні тому патрала газель, рив у піску біля підніжжя скелі, де вона упокоїлася, могилу для її вічного спочину. Коли все було готове, мені захотілося знову побачити дороге маленьке обличчя. Ненадовго відчув спад сил… Відтак накрив смагляве личко гаїком і поклав дитяче тіло в могилу.

Я не врахував Гале.

Доки виконував свій сумний обов’язок, мангуста не спускала з мене очей, а зачувши перший шурхіт піску, що падав на гаїк, пронизливо завищала. Я подивився на неї і по її червоних очах побачив, що вона ладна кинутися на мене.

— Гале! — благав я.

Хотів погладити її, але вона вкусила мене за руку. Потім, вистрибнувши на могилу, почала оскаженіло розгрібати пісок.

Я тричі намагався віддалити її, але відчув, що зусилля мої марні. Зрозумів, якби вона залишилася на могилі, то вирила б тіло.

Біля моїх ніг лежав карабін. Постріл покотився стоголосою луною по безмежному просторі пустелі. За якусь мить Гале лежала на шиї своєї господині, там, де я так часто бачив її, тепер і вона спала вічним сном.

Коли на поверхні виріс невеликий пагорок з притоптаного піску, я підвівся й, заточуючись, рушив пустелею навмання, на південь.

РОЗДІЛ XX

КОЛО ЗАМКНУЛОСЯ

Тієї ночі, коли Сент-Аві розповів мені про вбивство Моранжа, десь у долині ріки Міа завивав шакал. Тепер знову виє шакал — інший чи, може, той самий.

Я відразу ж відчув, що цієї ночі має статися щось непоправне.

Ми сиділи цього вечора, як і завжди, на бідненькій веранді, прибудованій до нашої їдальні. Гіпсова підлога, балюстрада із схрещених колод, чотири бантини підтримували дах з альфи.

Я вже згадував, що з цієї балюстради відкривався просторий краєвид пустелі. Скінчивши розповідь, Сент-Аві підвівся і сперся на поруччя. Я став поряд з ним.

— А далі? — запитав я.

Він подивився на мене.

— Далі? Ти, мабуть, знаєш, що всі газети розповідали, як мене, ледь живого від голоду й спраги, знайшов у краю ауелімідів загін під командуванням капітана Аймара і привіз до Томбукту. Протягом місяця я марив. Про те, що верз під час нападів лихоманки, так ніколи й не довідався. Офіцери, які служили в Томбукту, сам розумієш, не хотіли мені це повторювати. Згодом, коли я розповів їм про свої пригоди, як це написано в рапорті про експедицію Моранж — Сент-Аві, з того, з якою холодною ввічливістю вони слухали мої пояснення, я зрозумів, що моя офіційна версія де в чому розминається з тими подробицями, які я вибовкав під час марення.

Ніхто ні на чому не наполягав. Було визнано, що капітана Моранжа, який загинув від сонячного вдару, я поховав на крутому березі ріки Таргіт, на відстані трьох: переходів від Тіміссао. Всі бачили білі плями в моїй розповіді. Здогадувалися про якусь таємничу драму. Але доказів не було. А що зібрати їх було неможливо, вирішили приховати деталі, які могли спричинитися до непотрібного скандалу. Тепер ти знаєш ці деталі не гірше за мене.

— А… вона? — запитав я несміливо.

Він переможно всміхнувся. Тріумфував, бо домігся того, що я вже не думав ні про Моранжа, ні про злочин, тріумфував, бо заразив мене своїм безумством.

— Вона? — перепитав він. — Уже шість років я нічого не знаю про неї. Але бачу її, розмовляю з нею. Я мрію про ту мить, коли знову опинюся біля неї… Припаду до її стіп і лише скажу: «Даруй, що я наважився повстати проти тебе. Я не розумів. Тепер знаю, і ти бачиш, я повернувся, як лейтенант Гіберті».

«Сім’я, батьківщина, честь, — сказав Ле Меж, — ви зречетеся всього задля неї». Старий — недалека людина, але, говорячи так, мав досвід. Він знав, чого варта була воля п’ятдесяти привидів зали з червоного мармуру перед Антінеєю.

А тепер ти хотів би знати, хто ж вона насправді, ця жінка? Я й сам не знаю. Втім, яке це має значення! Що мені до її минулого й таїни її родоводу, чи вона походить з роду бога морів і шляхетних лагідів, чи байстрючка польського п’янички і повії з кварталу Марбеф.

Ще коли я мав слабкість ревнувати її до Моранжа, ці деталі могли зачіпати безглузде самолюбство, яке цивілізовані люди часто змішують з пристрастю. Але я тримав у своїх обіймах тіло Антінеї. І більше нічого не хочу знати, ні того, чи зацвітуть сади, ні того, що станеться з людством…

Не хочу цього знати. Мабуть, тому, що виразно бачу це майбутнє і відкидаю його задля єдиного цінного вибору: незбагненної, незайманої природи й таємничого кохання.

Незбагненна, незаймана природа — це треба тобі пояснити. Одного зимового дня в багатолюдному місті, де все вкриває кіптява, яку викидають чорні фабричні труби й ці жахливі караван-сараї, котрими є житла на околиці, я пішов за похоронною процесією.

Ми довго чалапали по багнюці. Нова церква була сирою і вбогою. В очах усіх, крім двох чи трьох родичів небіжчика, змордованих стражданням, читалося одне: знайти якийсь привід, щоб зникнути. Ті ж, хто доплентався до цвинтаря, такого приводу не знайшли. Я бачу сіру стіну жалюгідних тисів, цих дерев світла й темряви, таких гарних серед південного краєвиду, на невисоких блакитних горах. Бачу цих огидних факельників у брудних куртках і дощовиках. Бачу… Ні, годі, це жахливо.

У віддаленому кутку цвинтаря, біля стіни, у глинистому, кам’янистому жовтому суглинку викопали яму. Туди й поклали небіжчика, ім’я якого я не пам’ятаю.

Коли спускали домовину, я подивився на свої руки, ті руки, які на просторах, залитих несказанним світлом, обіймали Антінею. Мене пройняв невимовний жаль до свого тіла, невимовний жах перед тим, що загрожує йому в цих закіптюжених містах. «Невже, — запитував я себе, — це тіло, це найдорожче, неповторне тіло знайде тут свій кінець? Ні, ні, найдорожче за всі скарби, присягаюся, що врятую тебе від цього безчестя, ти не гнитимеш у бруді приміського цвинтаря! Твої брати по коханню, п’ятдесят орішалкових лицарів, мовчазних і поважних, чекають на тебе у залі з червоного мармуру. Я зумію привести тебе до них».