Атлантида

Гассі-Ініфель, 8 листопада 1903

Якщо одного дня ці сторінки побачать світ, це означатиме — мені пощастило. Термін, який я визначив для їх публікації, досить певно гарантує це.

Хай не сумніваються щодо мети, котру я ставив перед собою. Повірте, коли я запевняю, що не авторська амбіція спонукала мене написати ці палкі сторінки. Сьогодні я вже такий далекий від усього цього. Але, справді, не варто, аби й інші вирушали в дорогу, з якої, можливо, нема вороття.

Четверта година ранку. Незабаром зоря розпалить над гамадою [2] свій рожевий пожар. Довкола мене спить бордж [3] . Крізь прочинені двері кімнати чую спокійне дихання Андре де Сент-Аві.

За два дні ми з ним вирушаємо. Залишимо бордж і заглибимося в пустелю. Наказ міністерства надійшов учора вранці.

Тепер, навіть якби я хотів ухилитись від експедиції, було б запізно. Ми з Андре вперто наполягали на ній. Дозвіл, якого ми разом домагалися, тепер став наказом. Після того як ми оббивали високі пороги, мобілізували всі можливі впливи в міністерстві, невже через страх маємо зректися свого наміру!

Я сказав: через страх. Знаю, що не боюся. Якось уночі в Гурарі, коли я знайшов двох своїх вартових вбитими, з розпоротими навхрест животами (так підступно чинять бербери), тоді я справді злякався. Авжеж, я звідав страх. Тепер же, вдивляючись у сутінковий огром, звідки зараз зненацька вирине величезне червоне сонце, розумію, що тремчу не від страху. Я відчуваю, як борються в мені священний жах перед таїною з її чарами.

Можливо, це сп’яніння. Уява запаленого мозку й видіння утомлених від міражів очей. Напевно, настане день, коли я гортатиму ці сторінки, ніяково усміхаючись тією усмішкою, з якою п’ятдесятирічна людина перечитує давні листи.

Сп’яніння. Уява. Але це сп’яніння, ця уява дорогі мені. «Капітан де Сент-Аві й лейтенант Фер’єр, як свідчить міністерська депеша, досліджуватимуть у Тассіліні поклади пісковику та вугленосних вапняків… Вони скористаються нагодою, щоб побіжно з’ясувати, чи відбулися зміни у ставленні аджерів до нашого впливу…» Якби ця подорож зводилася, зрештою, до такої нікчемної мети, відчуваю, що не вирушив би в дорогу.

Отже, я жадаю того, чого страхаюся. Мої надії були б обмануті, якби я не зустрівся віч-на-віч з тим, що спонукає мене так дивно тремтіти.

Десь у долині ріки Міа завиває шакал. Вряди-годи, коли місячне сяйво, пронизуючи сріблом розпашілі хмари, нагадує горлиці перші промені сонця, вона туркотить у пальмовому гаю.

Я чую кроки. Визираю у вікно. Тінь, загорнена у чорну лискучу тканину, пливе по глинобитній терасі форту. Спалах у ночі, насиченій електрикою. Чоловік запалив цигарку. Присів навпочіпки, лицем на південь. Він курить.

Це Сегеїр-бен-Шейх, наш таргійський провідник, котрий через три дні поведе нас до незнаних плато таємничих імошаг, через громаддя чорних скель, русла висохлих річок, срібні солончаки, руді бархани й золотаві дюни, над якими, коли віє пасат, здіймається тріпотливий клуб тьмяного піску.

Сегеїр-бен-Шейх! Це той чоловік. Мені пригадується трагічна фраза Дювейр’є: «Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблею…» [4] Сегеїр-бен-Шейх!

Лампа кидає на папір своє жовте світло. Що за химерна доля спонукала мене, шістнадцятирічного юнака, казна-чому лідготуватися до Сен-Сіра і стати товаришем Андре де Сент-Аві! Я міг би вивчати право, медицину. Тепер я був би одним з тих, хто спокійнісінько живе в місті з церквою та річкою, а не став би оцим привидом у бавовняному вбранні, що з несказанною тривогою вдивляється в пустелю, котра має поглинути його.

Велика комаха влетіла у вікно. Вона дзижчить, вдаряється об кулястий скляний абажур і, знесилена, з опаленими у високому полум’ї крильцями падає на папір.

Це африканський травневий хрущ — величезний, чорний, з блідо-сірими плямами. А я думаю про його французьких братів, червонувато-коричневих хрущів із золотавим полиском, котрі буремними літніми вечорами літали, наче маленькі земляні кульки, в моєму рідному селі. В дитинстві я проводив там свої канікули, згодом — відпустку. Під час останньої тією самою лукою походжала поряд зі мною струнка біла постать, загорнута в мусліновий шарф — вечорами там прохолодно. Тепер, на згадку про це, я втуплюю погляд у темний закуток кімнати, де на порожній стіні вилискує під склом невиразний портрет. Я розумію: як втратило сенс те, що мало виповнити все моє життя. Ця терпка таїна вже не цікавить мене. Якби мандрівні співці Ролла прийшли під вікна борджа наспівувати свої чудові тужливі мелодії, знаю, що не слухав би, а набридали б — прогнав би їх.

Що спричинило цю зміну? Якась історія, чи, може, казка, котру розповів той, хто викликає найжахливіші підозри?

Сегеїр-бен-Шейх докурив свою цигарку. Чую, як він поволі ступає до свого килимка в будинку зліва від вартового.

Наш від’їзд призначено на 10 листопада. Рукопис, що його додаю до цього листа, розпочато у неділю першого і закінчено у четвер п’ятого листопада 1903 року.

Олів’є Фер’єр,

лейтенант 3-го полку спагі

У суботу, 6 червня 1903 року, монотонне життя у нашому форті Гассі-Ініфель порушили дві нерівнозначні події: надійшов лист від м-ль Сесіль де С. і кілька свіжих номерів газети Французької республіки «Журналь офісієль».

— Пан лейтенант дозволить? — спитав старший сержант Шатлен, переглядаючи газети, котрі він витяг з

бандеролі. Кивнувши головою, я поринув у читання листа м-ль де С.

«Коли цей лист дійде до Вас, — писала ця люб’язна молода дівчина, — ми з мамою, певно, вже залишимо Париж і поїдемо на село. Якщо на самоті думка про те, що я нуджуся, як і Ви, принесе Вам втіху, то можете радіти. Гран-прі вже було розіграно. Я поставила на коня, що його Ви мені порадили, і, звичайно, програла. Позавчора ми обідали в Марсіаль де ла Туш. Там був вічно молодий Еліас Шатріан. Надсилаю Вам його останню книжку, яка наробила багато галасу. Здається, що всі Марсіаль де ла Туш відтворені там, як живі. Додаю ще останні твори Бурже, Лоті й Франса, а також дві-три причепливі пісеньки, модні в кабаре. В ділянці політики кажуть, що запровадження закону про конгрегації зіткнеться з реальними труднощами. В театрах нема нічого нового. На літо я передплатила «Ілюстрасьйон». Якщо це Вас цікавить… На селі не знаєш, чим зайнятися. В перспективі та сама ідіотська гра в теніс. Тому не буде великою заслугою, якщо частіше писатиму до Вас. Звільніть мене від Ваших міркувань щодо маленького Комбемала. Я не якась там копійчана феміністка й маю повну довіру до тих, хто вважає мене гарною, зокрема до Вас. Та, зрештою, я шаленію від самої думки, що дозволила б собі з кимось з наших місцевих хлопців хоч частину тієї вільності, яку Ви, напевно, дозволяєте собі з Вашими уед-наїле [5] . Облишмо це. Часом жвава уява завдає великих прикрощів».