Атлантида
Шрифт:
— Андре, — сказав я, мертвотно збліднувши, — я забороняю тобі…
Він випростався на повен зріст.
— Що таке? Хіба я не заборонив тобі говорити про Таргі? Тож, гадаю, маю повне право…
— Андре!
Тепер він глузливо дивився на стіну, де висів портрет, маленька копія якого щойно спричинила цю прикру
сцену.
— Ну, ну, прошу тільки, не гнівайся. Але, між нами кажучи, вона трохи щупла.
І доки я встиг відповісти, він вийшов, наспівуючи почутий непристойний рефрен:
У Бастілії, в Бастілії,
Кохають палко, кохають палко
Шльондру Ніні.
Протягом трьох днів ми не перекинулися жодним словом. Моє роздратування було безмежним. Хіба ж я винен у його лихих пригодах? Чи в тому, що з кожних двох моїх фраз одна сприймалась як натяк…
— Таке становище нестерпне, — сказав я собі. — Воно не може тривати далі. Воно має змінитися незабаром.
Через тиждень після сцени з фотографією надійшла пошта. Кинувши лише побіжний погляд на зміст «Zeitschrift…», німецького журналу, що про нього вже згадував, я мало не підскочив від здивування. Там було надруковано: «Подорож і відкриття, здійснене двома французькими офіцерами, ротмістром Моранжем і старшим лейтенантом де Сент-Аві у Західній Сахарі».
Тієї ж миті я почув голос свого товариша:
— Є щось цікаве в цьому номері?
— Ні, — сказав я недбало.
— Покажи.
Я послухався. Що мав робити?
Як мені здалося, переглядаючи зміст, він зблід. А проте сказав без найменшого хвилювання в голосі:
— Ти даси мені журнал, правда?
І вийшов, виклично глянувши на мене.
День поволі минав. Я побачив його лише увечері. Він був веселий, дуже веселий, мені аж млосно стало від його веселості.
Пообідавши, ми вийшли на терасу й сперлися на балюстраду. Звідси широко розгортався краєвид пустелі, яка на сході вже танула в сутінках.
Андре порушив тишу:
— До речі, я повернув тобі журнал. Маєш рацію, нічого цікавого.
Здавалося, ніби він розважається.
— Що з тобою? Що, зрештою, з тобою?
— Нічого, — відповів я, і мені перехопило горло.
— Нічого? Хочеш я скажу, що з тобою? Я благально дивирся на нього.
Він знизав плечима і, здається, знову повторив:
— Ідіот.
Швидко западала ніч, лише південний берег ріки Міа ще світився. Несподівано з-за скель долинуло жалібне виття шакала.
— Коли діб [11] плаче без причини, це погана прикмета, — сказав Сент-Аві.
І безжально додав:
— Отже, ти не хочеш розмовляти?
Я ледве спромігся вимовити жалюгідну фразу:
— Який гнітючий день! Яка тяжка, тяжка ніч!.. Не впізнаєш самого себе, не розумієш…
— Так, — почув я далекий голос де Сент-Аві, — тяжка, тяжка ніч. Якщо хочеш знати, така ж тяжка, як та, коли я вбив капітана Моранжа.
РОЗДІЛ III
ЕКСПЕДИЦІЯ МОРАНЖ — СЕНТ-АВІ
11
Шакал (араб.).
— Отже, я вбив капітана Моранжа, — сказав мені Андре де Сент-Аві наступного дня в той самий час і на тому самому місці, що й учора, з абсолютним спокоєм, який ніяк не відповідав страшній ночі, проведеній мною.
— Чому я сказав це тобі? Не знаю, може, вплинула пустеля. Чи здатний ти витримати тягар цієї сповіді й наслідки, що їх вона може спричинити? Не знаю цього. Майбутнє покаже. А сьогодні незаперечним є те, повторюю, що я вбив капітана Моранжа.
Я вбив його. А якщо тебе цікавить, за яких обставин це сталося, то не завдаватиму собі зайвого клопоту вигадуванням романтичної історії, не розповідатиму в натуралістичній манері, з якої тканини були пошиті мої перші штани або, що подобається неокатоликам, як часто в дитинстві я сповідався і чи мав від цього втіху. Не хочу виставляти усе напоказ. Отже, ти погодишся з тим, що я почну з мого знайомства з Моранжем?
Але передовсім скажу, що, хоч це знайомство забрало в мене спокій і позбавило репутації, я не шкодую. Взагалі йдеться не про те, що я виявився поганим другом; убивши його, я довів свою найчорнішу невдячність. Лише завдяки йому і його захопленню наскельними написами моє життя стало цікавішим, ніж жалюгідне існування моїх товаришів у Оксоні чи деінде.
А тепер звернуся до фактів.
Уперше я почув ім’я Моранжа в Арабському відділі в Уарглі, де служив лейтенантом. І мушу сказати, що це стало причиною мого поганого настрою. Час був тоді неспокійний. Султан Марокко приховував свою ворожість. У Туаті, де вже було задумано вбивство Флаттерса і Фрескалі, його величність підтримував підступи наших ворогів. Саме Туат став центром змов, грабунків, зрад і одночасно місцем, де діставали харчі невловимі кочівники. Губернатори Алжіру Тірман, Камбон і Лафер’єр домагалися окупації цього району. Військові міністри поділяли їхню думку… Але був ще парламент, який орієнтувався на Англію, Німеччину, особливо ж на «Декларацію прав людини й громадянина», яка проголошувала священне право на повстання, коли б навіть повстанці були дикунами, які радо відтяли б вам голову. Військова влада мусила нишком збільшити гарнізони на Півдні, створити ноеі форти: Беррезоф, Гассі-ель-Міа, форт Мак-Магон, форт Лаллеман, форт Мірібель… Але, як каже Кастріс, «кочові племена впокорюють не борджі, а потреби черева». Таким черевом був оазис Туат. Конче треба було переконати цих паризьких адвокатів у необхідності заволодіти оазисом Туат. Найкращий засіб — змалювати їм справжній стан інтриг, які замишлялися проти нас.
Головними ініціаторами тих інтриг були й залишаються сенусити, мудрого вождя яких наші війська змусили перебратися за кілька тисяч льє звідси, до Шімедру в Тібесті. У декого (кажу «декого», щоб не виглядати нескромним) з’явилася думка розшукати сліди цих племен на їхніх улюблених шляхах: Рат, Темассінін, долина Аджемор та Ін-Салах. Як бачиш, починаючи від Темассініна, це майже той самий шлях, яким 1864 року йшов Жерар Рольфс.
Я вже набув певної популярності завдяки моїм двом подорожам — до Агадеса й Більми. Серед офіцерів я вважався одним з найкращих знавців сенуситів. Тому мені й доручили це нове завдання.
Подумалося, що можна було б одним ударом убити двох зайців: по дорозі оглянути північний Хоггар, щоб переконатися, чи тривають добрі стосунки між туарегами з Агітаргена і сенуситами, як і тоді, коли вони об’єдналися для вбивства учасників експедиції Флаттерса. Зі мною відразу погодилися. Зміна первісного маршруту полягала ось у чому: діставшись Ігельасхема, що в 600 кілометрах на південь від Темассініна, я мав, замість того щоб попрямувати до Туату шляхом через Рат до Ін-Салаха, вирушити до узгір’я між Муйдіром та Хоггаром і йти далі на південний захід до Шіх-Салаха. Звідти мені слід було повернути на північ, до Ін-Салаха через Судан і Агадес. Це був гак на 800 кілометрів. Але яке це мало значення в подорожі, що дорівнювала близько 700 льє. Проте це давало змогу найкраще простежити шляхи, якими наші вороги сенусити з Тібесті й туареги з Хоггара прибували до Туата. В кожного дослідника своя скрипка Енгра [12] , і я подумав про можливість поцікавитися геологічною будовою плато Егере, про яке так безнадійно мало повідомили Дювейр’є та інші [13] .
12
Цей вираз означає «своє уподобання».
13
Я не маю жодних відомостей про природу скелі Егере, але мені здається, все свідчить про те. що це пісковик. Дювейр’є І. «Туареги Півночі». С. 86. (Нотатки п. Леру).
Все було готове для мого від’їзду з Уаргли. Це означало небагато: три мехарі — мій, мого супутника Бу-Джема, вірного шаамби, що супроводжував мене у довгій подорожі до Аїру (він служив мені не так провідником, бо я сам добре знав місцевість, як погоничем верблюдів), і третій верблюд, який ніс запаси продуктів і питної води. Бурдюки були невеликі, бо я заздалегідь визначив зупинки, де на нас мали чекати криниці.
Люди пускалися в такі подорожі, звичайно, беручи з собою сотню солдатів і навіть гармату. Я ж, дотримуючись традиції Дулса і Рене Кайє, вирушив сам.