Атлантида

Бенуа Пьер

Я вхопив Моранжа за руку. Сірувата маса подала ознаки життя. З неї висунулася довга миршава шия і пролунав несамовитий розпачливий зойк тварини.

— Незграба! — вигукнув я. — Не впильнував одного з наших верблюдів. Тепер його відносить потік.

— Помиляєтеся, — сказав Моранж. — Усі наші верблюди — в печері. Той, за яким погнався Бу-Джема, не наш. Додам, що почутий нами крик жаху — то кричав не наш провідник. Бу-Джема — сміливий чамба, в нього єдина думка — привласнити безгосподарне майно, яким є верблюд, котрого зносить течія.

— Хто ж тоді кричав?

— Давайте піднімемось угору вздовж потоку шляхом, яким зараз так спритно спускається наш провідник.

І, не чекаючи відповіді, Моранж рушив скелястим, щойно потрощеним берегом.

Можна сказати, що тієї миті Моранж пішов назустріч своїй долі.

Я пробирався за ним. Надлюдських зусиль вимагало подолання тих двохсот-трьохсот метрів. Нарешті ми побачили внизу маленьку бухточку, де бурхливий потік вгамовувався.

— Погляньте, — сказав Моранж.

На хвилях у бухточці гойдалося щось темне. Опинившись на березі, ми побачили, що це тіло людини у довгому темно-синьому вбранні туарегів.

— Дайте мені руку, — сказав Моранж, — а другою спирайтеся на скелю.

Він був міцний, дуже міцний. Умить, немов граючись, Моранж витяг тіло на берег.

— Ще живий, — задоволено сказав Моранж. — Тепер треба його перенести в печеру. Тут незручно рятувати потопельника.

Він підняв тіло на свої могутні плечі.

— Дивно, як мало він важить для людини такого зросту.

Доки ми долали зворотний шлях до печери, бавовняна одежа таргійця майже висохла, однак повністю злиняла. Чоловік, якого Моранж витяг з води, був синього кольору. Коли я дав бідоласі кінву рому, він розплющив очі, здивовано поглянув на нас, потім заплющив їх знову і ледве чутно промурмотів арабською мовою фразу, зміст якої ми зрозуміли лише через кілька днів.

— Можливо, я виконав свою місіюі

— Про яку місію він говорить? — запитав я.

— Хай опритомніє, — відповів Моранж. — Відкрийте бляшанку консервів. З молодцями такої статури можна не вдаватися до запобіжних заходів, як з нашими європейськими потопельниками.

А той, кому ми врятували життя, справді був велетнем. Його обличчя, хоч і дуже худе, мало правильні риси і було майже гарним. Колір шкіри був світлим, борода — рідкувата. Сиве волосся свідчило, що йому років шістдесят.

Коли я поставив перед ним бляшанку з м’ясними консервами, в його очах промайнула жадібна радість. У бляшанці містилася порція на чотирьох добрих їдців. Він спорожнив її вмить.

— Ось, — сказав Моранж, — що значить здоровий апетит. Тепер можна сміливо розпитувати його.

Таргієць натягнув на голову й обличчя свій ритуальний синій каптур. Він, очевидно, дуже зголоднів, якщо не виконав цієї обов’язкової формальності раніше. Тепер видно було лише його очі, які дивилися на нас, — в них палало полум’я, що ставало дедалі похмурішим.

— Французькі офіцери, — нарешті пробурмотів він.

І, взявши руку Моранжа, він притис її до своїх грудей, потім підніс до уст.

Раптом у його погляді промайнув страх.

— А мій мехарі? — запитав він.

Я пояснив, що наш провідник намагається врятувати тварину. У свою чергу він розповів, як верблюд запручався, потім впав у потік; він також скотився вниз, силкуючись його затримати. Забив лоба об скелю. Кричав. Що було далі — не пам’ятає.

— Як тебе звуть? — запитав я.

— Ег-Антеуан.

— До якого племені належиш?

— До племені кель-тагат.

— Кель-тагат — раби племені кель-рела, володарів Хоггару?

— Так, — відповів він, скоса кинувши на мене погляд.

Здавалося, такі розпитування про Хоггар були йому не до вподоби.

— Кель-тагат, якщо я не помиляюсь, оселилися на південному заході Атакору [19] . Що ти робив так далеко від рідних місць, коли ми врятували тобі життя?

— Я їхав через Тіт до Ін-Салаха, — сказав він.

19

Друга назва Хоггару мовою томашек. (Нотатки п. Леру).

— Що ти мав робити в Ін-Салаху?

Він уже готовий був відповісти, та раптом ми побачили, як він затремтів. Його очі втупилися в одну точку в печері. Ми подивилися туди. Він побачив наскельний напис, який годину тому приніс таку радість Моранжеві.

— Ти знаєш, що це? — запитав той, раптом споважнівши.

Таргієць не прохопився жодним словом, але його очі

дивно заблищали.

— Тобі це відоме? — наполягав Моранж.

І додав:

— Антінеа?

— Антінеа, — повторив чоловік.

І замовк.

— Відповідай капітанові! — гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.

Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.

Ми з Моранжем обернулися.

Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.

РОЗДІЛ VI

НЕБЕЗПЕЧНИЙ САЛАТ

Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.

З самого ранку ми дуже втомилися. Тому й вирішили провести день і навіть ніч у печері, дочекавшись, коліі вода повністю спаде.

Коли я, прокинувшись, визначав на карті шлях, яким ми мали пройти вдень, до мене підійшов Моранж. Вігі був дещо розгублений.