Атлантида
Шрифт:
— За три дні ми досягнемо Шіх-Салаха, — сказав я йому. — А може, й післязавтра, бо верблюди йдуть добре.
— Можливо, ми розлучимося раніше, — мовив він.
— Як це?
— Так, я трохи змінив свій маршрут і не маю наміру йти напрямки до Тіміссао. Спочатку хочу зазирнути в глиб масиву Хоггар.
Я насупив брови.
— Що це за нова ідея?
Водночас я шукав очима Ег-Антеуана, який, я це бачив, напередодні і кілька хвилин тому розмовляв з Моранжем. Він незворушно прошивав просмоленою ниткою одну з сандаль, котрі дав йому Бу-Джема, і навіть не підвів голови.
— Ось, — пояснив Моранж, ніяковіючи дедалі більше. — Цей чоловік сказав, що в багатьох печерах західного Хоггару
20
Шлях та етапи від Тіта до Тіміссао справді позначив 1888 року капітан оіссюель у своїх записах «Туареги Заходу», маршрути 1 і 10. (Нотатки п. Леру).
— До певної міри? До дуже певної міри, — відказав я. — Отже, ваше рішення остаточне?
— Так, — відповів він.
— Коли ви маєте намір залишити мене?
— Хотів би зробити це сьогодні. Дорога, якою Ег-Антеуан йтиме до Хоггару, перетинає ту, що стелеться приблизно за чотири льє звідси. У зв’язку з цим маю до вас невелике прохання.
— Прошу.
— Дайте мені одного з ваших верблюдів, який несе багаж, бо мій супутник-таргієць втратив свого.
— Верблюд, котрий несе ваш багаж, належить вам, як і ваш мехарі, — сказав я холодно.
Кілька хвилин ми мовчали. Моранж почував себе ніяково. Я роздивлявся карту. Майже скрізь, але особливо в південному напрямі, недосліджені регіони Хоггару являли посеред забарвлених коричневим кольором уявних гір численні білі плями.
Нарешті я мовив:
— Ви даєте мені слово, що, побачивши ці славнозвісні печери, прийдете через Тіт і Сілет до Тім^ссао?
— Чому ви запитуєте про це?
— Бо, в разі, якщо ви даєте таке слово і, звичайно, якщо моє товариство вам не набридло, я супроводжуватиму вас. Зроблю гак кілометрів на двісті і вийду до Шіх-Салаха з півдня, замість того щоб прийти туди з заходу. От і все.
Моранж схвильовано подивився на мене.
— Чому ви робите це? — промурмотів він.
— Друже мій, — я так звернувся до Моранжа вперше, — любий друже, мені притаманне відчуття, яке в пустелі особливо загострюється, — відчуття небезпеки. Маленький доказ цього я дав вам учора вранці, коли розпочалася буря. З усіма вашими знаннями в галузі наскельних написів, ви, здається, не досить чітко уявляєте, що таке Хоггар і з чим ви можете там зустрітися. Припустивши це, я вважаю за краще не дозволити вам їхати самому й наражатися на певний ризик.
— У мене є провідник, — сказав він з чарівною наївністю.
Ег-Антеуан, не розгинаючись, продовжував лагодити свою сандалю.
Я наблизився до нього.
— Ти чув, що я сказав капітанові?
— Так, — спокійно відповів таргієць.
— Я його супроводжуватиму. Ми залишимо тебе в Тіті, й ти все підготуєш, щоб ми без перешкод подорожували далі. Де та місцевість, куди ти запропонував провести капітана?
— Не я пропонував йому, а він попросив мене про це, — холодно відповів таргієць. — Печери з написами — на відстані триденного шляху на південь, у горах. Спочатку путь досить важкий. Але далі він вигинається, і ви легко досягнете Тіміссао. Там чудові криниці, де напувають своїх верблюдів туареги-таїток, які приязно ставляться до французів.
— Ти
Він знизав плечима. В його очах майнув погірдливий посміх.
— Я пройшов її двадцять разів, — сказав він.
— Тоді вперед!
…Ми йшли протягом двох годин. Я не перекинувся з Моранжем жодним словом. Інтуїтивно відчував, що це безумство — так зухвало вторгатися в малодосліджений, в найнебезпечніший район Сахари. Протягом двадцяти років усі змови, спрямовані на те, щоб підірвати французьку владу в колонії, виходили з цього сумнівного Хоггару. Що й казати! Я добровільно погодився на цей безумний намір. Відступу вже немає. Навіщо псувати мій жест, даючи волю поганому настрою? Врешті, слід визнати, що оборот, якого почала набувати наша подорож, подобався мені. З цієї хвилини в мене з’явилося відчуття, що ми наближаємося до чогось нечуваного, до якоїсь дивовижної пригоди. Не можна безкарно протягом місяців, років залишатися гостем пустелі. Рано чи пізно вона здобуває перевагу над вами, знищує в вас здібного офіцера, сумлінного трудівника, вбиває почуття обов’язку. Що приховується за цими таємничими скелями, в цих нетрях, які завдавали поразки найуславленішим мисливцям за таємницями?.. Ми йшли все далі й далі.
— Ви хоч певні, що цей напис являє інтерес і виправдовує наш намір? — запитав я Моранжа.
Мій товариш здригнувся. Я розумів його побоювання: чи не вирушив я з ним в дорогу супроти власного бажання. Коли ж я дав йому зрозуміти, що це не так, його сумніви розвіялися, і він заздалегідь торжествував.
— Ніколи ще, — відповів мені стримано, але в голосі його бриніла радість, — ніколи ще не знаходили грецького напису на таких широтах. Крайні точки, де їх бачили, — це південь Алжіру і Сіренаїку. Але в ХоггарІ! Зрозумійте ж. Авжеж, цей напис накреслено тіфінагськими літерами. Але ця особливість не знижує інтересу до знахідки: вона посилює його.
— Що, на вашу думку, означає це слово?
— Антінея [21] може означати лише власне ім’я, — сказав Моранж. — Кому воно належить? Визнаю, що не відаю, а що поспішаю на південь, спокусивши й вас, означає, що сподіваюсь знайти додаткові відомості. Його етимологія? Існує не одне, а може, й тридцять тлумачень. Подумайте про те, що тіфінагська абетка далека від грецької, і це породжує ще більше гіпотез. Хочете, я ознайомлю вас з кількома?
— Дуже прошу.
21
Тут і далі це слово вживатиметься із закінченням «я», властивим нашій мові (за аналогією з іменами «Галатея», «Ніобея» та ін.), хоч, відповідно до грецького напису, розшифрованого героєм роману, воно звучить як «Антінеа».
— Отже, перша: ’ і , жіноча постать на носовій частині корабля, — таке пояснення до вподоби Гаффарелю та моєму шановному вчителеві Берліу. Це можна застосувати й до скульптурних зображень на носі кораблів. (Існує технічний термін, якого не можу пригадати, хоч бийте мене сто п’ятдесят разів) [22] .
Далі: ’, що слід розділити на ’ і , «та, що стоїть перед » (храмом, тобто перед вівтарем, отже, жриця). Таке тлумачення захопило б Жірара й Ренана.
22
Може, варто нагадати з цього приводу, що «Фігури на носі кораблів» — назва чудової поетичної збірки м-м Деларю-Мардрюс. (Нотатки п. Леру).