Атлантида
Шрифт:
— Навіть якби ми цілу ніч курили й пиячили, в нас не було б такого жалюгідного вигляду, як оце зараз, — сказав він. — Але ж який мерзотник отой Ег-Антеуан зі своїм гашишем.
— Сегеїр-бен-Шейх, — виправив я і потер рукою чоло. — Де ми?
— Любий друже, — відповів Моранж. — Відколи я прокинувся від цього дивовижного кошмару, що розпочався в цій задимленій печері і тривав на сходах з канделябрами з «Тисячі й однієї ночі», я раз у раз стикаюся з несподіванками, які мене приголомшують. Озирніться краще довкола себе.
Я протер очі, подивився. І схопив свого товариша за руку.
— Моранже, — заблагав я, — скажіть, що ми і далі снимо.
Ми перебували в круглій залі діаметром приблизно п’ятдесят футів і такій само заввишки, освітленій величезним вікном, за яким ясніла небесна блакить.
З коротким веселим щебетом ширяли ластівки.
Підлога, ввігнуті стіни, стеля були з мармуру якогось особливого виду, наче з прожилками порфіру, прикрашеного дивовижним металом, світлішим за золото і темнішим за срібло, на той час зволоженим вранішнім повітрям, що линуло крізь відчинене вікно.
Заточуючись, я підійшов до нього, приваблений свіжим вітерцем і світлом, які розвіювали сон, і сперся на балюстраду.
Не втримався від захопленого вигуку. Я стояв на своєрідному балконі, витесаному в скелі, що завис над прірвою. Наді мною — блакить неба, внизу — гірські шпилі, які утворювали суцільне, непорушне пасмо. А якихось п’ятдесят метрів нижче моїм очам відкрився справжнісінький земний рай. Там був сад. Пальми повільно похитували своїми великими вітами, немов охороняючи оазис біля свого підніжжя, скупчення малих дерев — мигдалевих, лимонних, помаранчевих та багатьох інших порід, яких я й не знаю. Широкий голубий потік живильним водоспадом вливався в чарівне озеро, вода якого вражала своєю прозорістю. Великі птахи кружляли над цим зеленим оазисом. Рожевою плямою стояв фламінго, А гори, здіймаючи в небо свої вкриті снігом вершини, оточували кільцем цей чудовий краєвид.
Голубий потік, зелені пальми, золоті фрукти й отой казковий сніг на вершинах — все це, овіяне якимсь неземним повітрям, було таким чистим і прекрасним, що моя вбога людська природа довго не витримала цього. Я схилив голову на балюстраду, теж вкриту цим божественним снігом, і заплакав, як дитя.
Моранж також нагадував дитину. Але, прокинувшись раніше, він, звичайно, мав час роздивитися деталі цього фантастичного ансамблю, який так вразив мене.
Поклавши руку на моє плече, він змусив мене повернутися до зали.
— Ви ще нічого не бачили, — сказав він. — Дивіться, дивіться.
— Моранже, Моранже!
— Ну що, друже мій, що я можу вдіяти?
Я завважив, що дивна зала мебльована, даруйте, на європейський кшталт. Щоправда, тут і там було чимало туарезьких круглих шкіряних, строкато пофарбованих подушок, покривал з Гафси, килимів з Каїра. Портьєра, яку я відсунув тремтячою рукою, була з Карамані. Крізь прочинені двері було видно бібліотеку, повну книжок. На стінах висіло багато репродукцій шедеврів античного мистецтва. Нарешті, там стояв стіл, завалений неймовірною кількістю паперів, брошур, книжок. Я не повірив своїм очам, побачивши свіжий номер «Археологічного вісника».
Я дивився на Моранжа, він дивився на мене; і раптом ми обидва вибухнули сміхом, божевільним сміхом, який стрясав нас з добру хвилину.
— Не знаю, — спромігся нарешті вимовити Моранж, — чи ми будь-коли шкодуватимемо з приводу цієї невеличкої екскурсії до Хоггару. Погодьтеся, що вона сповнена несподіванок. Цей таємничий провідник, котрий приспав нас, щоб позбавити незручностей, пов’язаних з подорожжю на верблюді, й дав змогу, ніде правди діти, зазнати насолоди від куріння гашишу; ця фантастична нічна подорож і на завершення — ця печера якогось Нуреддіна, котрий, мабуть, здобув класичну освіту в Еколь нормаль — слово честі, найурівноваженіша людина може з’їхати з глузду.
— Справді, що ви думаєте з цього приводу?
— Що я думаю, мій бідний друже? Те, що й ви самі можете думати про те. Нічого не розумію, нічогісінько. Те, що ви люб’язно називаєте моєю ерудицією, звітрилось. Хіба може бути інакше? Це життя троглодитів спантеличує мене. Пліній розповідає про тубільців, які жили у печерах на віддалі семиденного шляху на південний захід від країни амантів і дванадцятиденного на захід від великої Сірти. Геродот також пише про те, що гараманти на своїх колісницях, запряжених кіньми, полювали на ефіопів, жителів печер. Та, зрештою, ми в Хоггарі, в самому серці таргійського краю, і жоден з найвідоміших авторів ніколи навіть не натякав, що туареги живуть у печерах. Дювейр’є категоричний щодо цього. І скажіть, будь ласка, що це за печера, обладнана як робочий кабінет, де на стінах репродукції Венери Медицейської та Аполлона? Кажу вам, можна збожеволіти, є від чого збожеволіти.
І Моранж, впавши на диван, знову зареготав.
— Дивіться, — сказав я йому, — латина.
Мене зацікавили аркушики, розкидані на робочому столі, що стояв посеред зали. Моранж узяв їх у мене з рук і почав жадібно розглядати. Його обличчя виражало безмежний подив.
— Щодалі, то краще, мій друже! Хтось, спираючись на численні тексти, пише тут дисертацію про острови Горгон [25] . «De gorgonum insulis». Медуза, за його висновками, була дикою лівійкою і жила поблизу озера Трітонів, тепер Шотт Мельхрір, а Персей… Ах!
25
У грецькій міфологіїГоргони — три жінки-страховиська (Стено, Евріала й Медуза), погляд яких обертав на камінь усе живе. З трьох сестер тільки Медуза була смертною (їй відрубав голову Персей).
Голос Моранжа зрадив його. Тієї ж миті в залі пролунав пронизливий тонкий голос:
— Прошу вас, пане, облиште мої папери. Я обернувся на новоприбулого.
Одна з портьєр відхилилася, пропустивши дивну особу. Хоч ми змирилися з найбезглуздішими випадковостями, ця поява перевершувала все, що можна було собі уявити.
На порозі зали стояв маленький чоловічок з лисим черепом, жовтим, загостреним обличчям, наполовину схованим під величезними зеленими окулярами, і маленькою сивою борідкою. Сорочки не було видно, а на вишневій маніжці вирізнялася краватка солідних розмірів. Білі панталони були широкими, типу матроських. Червоні шкіряні пантофлі без закаблука й підбора являли єдину східну деталь його вбрання.
Він досить хвалькувато носив почесну відзнаку діяча народної освіти.
Чоловічок зібрав докупи аркуші, які випали з рук ошелешеного Моранжа, перелічив їх і склав у певному порядку, потім сердито зиркнув на нас і подзвонив у мідний дзвінок.
Портьєра знову відхилилася. Увійшов білий таргієць [26] величезного зросту. Мені здалося, що я пізнав у ньому одного з духів печери.
— Ферраджі, чому цих панів привели до бібліотеки? — запитав з обуренням маленький діяч народної освіти.
26
Білими туарегами називають звичайно чорних рабів, які, на відміну від представників вищих верств, носять не сине бавовняне вбрання, а біле, звідки й походить їхнє найменування. Див. Дувейр’є. «Туареги Півночі». С. 292. (Нотатки п. Леру).