Атлантида
Шрифт:
Хоч зала, до якої ми увійшли, була мало подібна до європейських їдалень, багато з яких мені доводилося бачити, останні могли б позаздрити їй. Як і бібліотеку, її виповнювало світло, що линуло з великого вікна. Я зрозумів, що воно виходило назовні, тоді як вікно бібліотеки — в сад, розташований посеред гірського пасма.
В кімнаті не було ні столу, ні тих варварських меблів, що їх називають стільцями, зате — безліч дерев’яних позолочених сервантів, схожих на венеціанські, сила-силенна килимів приглушених і м’яких тонів, туарезьких чи туніських подушок. Посередині лежав величезний килим, а на ньому у посудинах наитоншого плетіння поміж срібних кухлів і мідних тазів з пахучою водою був такий сніданок, що сам його вигляд викликав дитячу радість.
Підійшовши ближче, Ле Меж представив нас двом чоловікам, які вже сиділи на килимі.
— Мосьє Спардек, — сказав він, і цієї простої фрази було досить, аби я зрозумів, як наш чічероне зневажає високі титули, що ними пишається людство.
Преподобний Спардек з Манчестера церемонно привітав нас і попросив дозволу не знімати свого циліндра з широкими крисами. Це був стриманий і розважливий, високий на зріст худорлявий чоловік. Він їв з якоюсь сумною єлейністю, але надміру.
— Пан Біловський, — сказав Ле Меж, відрекомендувавши другого чоловіка.
— Граф Казимир Біловський, гетьман Житомирський, — уточнив він дуже привітно й встав, щоб подати нам руку.
Я відразу ж відчув щиру симпатію до гетьмана Житомирського, що являв собою досконалий взірець старого красеня. Проділ посередині поділяв його волосся шоколадного кольору (згодом я довідався, що гетьман фарбує свою чуприну). В нього були чудові, так само шоколадні бакенбарди «а ля Франц-Йосиф». Ніс був червонуватий, але надзвичайно тонко вирізьблений, аристократичний, руки — гарної форми. Я намагався визначити час, коли було модним вбрання графа — темно-зелений костюм з жовтими вилогами й величезною срібною зіркою ордена вищого ступеня, оздобленою блакитною емаллю. Згадка про портрет герцога де Морні наштовхнула мене на думку, що це був 1860 або 1862 рік. Подальша розповідь покаже, що я не дуже й помилився.
Граф посадив мене поруч з собою. Перше, що він запитав, — чи докуповую я до п’яти.
— Це залежить від натхнення, — відповів я.
— Добре сказано. Після 1866 року я більше не став, лю на п’ять. Заприсягнувся. Був гріх. Якось у Валевського йшла пекельна гра. Докуповую до п’яти. Програю, звичайно. Інший має чотири. «Ідіот», — кричить мені барон де Шо-Гізе, який понтував на моєму табло на запаморочливі суми. Бабах, жбурляю йому в голову пляшку шампанського. Він нахиляється, і пляшка влучає у маршала Вайяна. Видовище! Все влаштовується, бо ми обидва були франкмасонами. Імператор звелів мені заприсягтися, що більше не докуповуватиму до п’яти. І я додержую своєї обіцянки. Але бувають моменти, коли це дуже важко.
Він меланхолійно додав:
— Випийте трохи цього Хоггару 1880 року. Чудова марка. Це я, лейтенанте, навчив місцевих жителів пити виноградний сік. Вино з пальмового листя, хоч би як добре воно не перебродило, коли його довго витримують, втрачає смак.
Воно було міцне, це вино Хоггар 1880 року. Ми пили його з широких срібних келихів. Воно було свіжим, як рейнське, сухим, як вино з Ермітажу. І раптом нагадало португальські вина — солодкі, фруктові. Одне слово, кажу тобі, чудесне вино.
Це вино скроплювало найвишуканіший сніданок. Справді, мало м’яса, але чудові прянощі. Багато пирогів, млинців з медом, ароматизованих оладок на кислому молоці з фініками. На великих позолочених срібних тацях і в керамічних мисках і кошиках лежали фрукти, гори фруктів, фіг, фініків, фісташок, гранат, абрикосів, величезні виноградні грона, ще більші за ті, під якими згиналися плечі іудейських пророків у Ханаанській землі, важкі кавуни, розрізані навпіл, з вологою рожевою м’якоттю, всипаною чорним насінням.
Я насилу закінчував куштувати один з цих чудових солодких фруктів, коли Ле Меж підвівся.
— Ходімте, панове, — сказав він, звертаючись до Моранжа й до мене.
— Залиште якнайшвидше цього старого базіку, — прошепотів мені гетьман Житомирський. — Зараз почнеться партія в «trente et quarante» [28] . Ви таке побачите! Це буде грандіозніше, ніж у Кори Перл.
— Панове, — холодно повторив Ле Меж.
Ми пішли за ним. Коли знову опинилися в бібліотеці, він сказав мені:
28
Картярська гра в «Тридцять і сорок».
— Мосьє, ви щойно запитували про те, яка таємна сила тримає вас тут. У вашому тоні звучала погроза, і я б відмовився відповісти, якби не ваш друг, ерудиція якого дасть йому змогу краще, ніж вам, зрозуміти значення того, що я скажу.
Промовивши це, він розсунув запону на стіні, й ми побачили шафу, повну книжок. Він узяв одну з них.
— Ви обидва, — провадив далі Ле Меж, — перебуваєте під владою жінки. Ця жінка — цариця, султанша, абсолютна володарка Хоггару — Антінея. Не підстрибуйте, пане Моранж, — зараз ви зрозумієте усе.
І, відкривши книжку, він прочитав таку фразу:
— «Перш ніж дійдемо до суті, мушу вас попередити: не дивуйтеся, почувши, що я даю варварам грецькі імена».
— Що це за книжка? — прошепотів Моранж, блідість якого мене вжахнула.
— Ця книжка, — неквапом, зважуючи кожне слово і тріумфуючи, відповів Ле Меж, — один з найвизначніших, найблискучіших, найскладніших діалогів Платона, це «Крітій, чи Атлантида».
— «Крітій»? Але цей діалог не завершений, — промурмотів Моранж.
— Він не завершений у Франції, в Європі, скрізь, — сказав Ле Меж. — А тут завершений. Перевірте цей примірник.
— Але ж який зв’язок, який зв’язок, — повторював Моранж, поспіхом гортаючи рукопис, — який зв’язок між цим, здається, повним, так, так, завершеним діалогом і цією жінкою, Антінеєю? Чому він належить їй?
— Тому, — спокійно відповів чоловічок, — що це її книжка, це її родовід, розумієте? Тому, що ця книжка засвідчує її дивовижну генеалогію, тому, що вона…
— Тому, що вона?.. — повторив Моранж.
— Тому, що вона онука Нептуна, останній нащадок атлантів.