Атлантида
Шрифт:
— Саме так, — підтвердив Ле Меж.
— «Номер 50, — у свою чергу прочитав я, тримаючись за стіну, щоб не впасти. — Маркіз Алонзо д’Олівейра, народився в Кадіксі 21 лютого 1868 року. Помер у Хоггарі 1 лютого 1896 року». Олівейра, котрий вирушив вАрацанІ
— Саме так, — знову сказав Ле Меж. — Цей іспанець був високоосвіченою людиною. Ми з ним вели цікаві дискусії про географічне положення королівства Антея.
— «Номер 49, — мовив Моранж, зітхнувши. — Лейтенант Уодхауз, народився в Ліверпулі 16 вересня 1870 року. Помер у Хоггарі 4 жовтня 1895 року.
— Майже дитина, — зазначив Ле Меж.
— «Номер 48, — сказав я. — Молодший лейтенант Луї де Майєфе, народився в Провансі…»
Я не договорив. Судома перехопила горло.
Луї де Майєфе, мій кращий друг, друг дитинства, у Сен-Сірі, всюди… Я дивився на нього, я впізнавав його під металевою корою. Луї де Майєфе!..
Плечі мої затремтіли. Притуливши чоло до холодної стіни, я заридав.
Долинув хриплий голос Моранжа, який звернувся до професора.
— Мосьє, ця сцена надто затягнулася. Годі вже.
— Він хотів знати, — відповів Ле Меж, — хіба я винен?
Я підійшов до нього й схопив за плечі.
— Чому він тут? Чому помер?
— З тієї самої причини, що й усі інші, — відповів професор, — що й лейтенант Уодхауз, капітан Делінь, майор Рюссель, полковник фон Віттманн, сорок сім мужчин, які померли перед ними, і всі ті, хто прийде завтра.
— Від чого вони померли? — настоював Моранж.
Професор подивився на нього, і я побачив, як мій товариш зблід.
— Від чого вони померли, мосьє? Вони померли від кохання.
І додав дуже тихим і сумним голосом:
— Тепер ви знаєте.
Обережно, з чуйністю, якої ми й не підозрювали в ньому, Ле Меж відірвав нас від споглядання металевих статуй. За хвилину ми з Моранжем знову опинилися посередині зали й сіли чи, скоріше, впали на подушки. Біля наших ніг жалібно дзюркотів невидимий водограй.
Ле Меж сів між нами.
— Тепер ви знаєте, — повторив він. — Знаєте, але ще не все розумієте.
І дуже тихо промовив:
— Ви, як і всі вони, в’язні Антінеї… І Антінея має помститися.
— Помститися? — запитав Моранж, який вже опанував себе. — За що, дозвольте запитати? Чим ми з лейтенантом завинили перед Атлантидою? Чим ми прогнівили її?
— Це давня, дуже давня історія, — поважно відповів професор. — Історія, яку вам важко зрозуміти, мосьє Моранж.
— Прошу вас, професоре, поясніть.
— Ви Чоловіки. Вона Жінка, — мрійливо промовив Ле Меж. — У цьому й полягає причина.
— Справді, мосьє, я не розумію… ми не зовсім розуміємо.
— Зрозумієте. Хіба ви справді забули, як у глибоку давнину прекрасні цариці варварів зазнавали лиха від чужоземців, котрих доля прибивала до їхнього берега? Віктор Гюго досить вдало показав їхні мерзенні вчинки у колоніальній поемі «Дівчина з Таїті». Хоч би в яку далеку давнину не сягали наші спогади, ми скрізь побачимо те саме — шахрайство й невдячність. Ці пани досхочу втішалися красою жінки та її багатствами, потім одного ранку зникали. Добре ще, коли такий суб’єкт не повертався з ескадрою та окупаційними військами.
— Ваша ерудиція, мосьє, захоплює мене, — сказав Моранж, — розповідайте далі.
— Вам потрібні приклади? На жаль, їх безліч. Згадайте, як Улісс залицявся до Каліпсо, Діомед до Каллірої. Що вже казати про Тезея і Аріадну? Язон повівся з Медеєю незбагненно легковажно. Римляни підтримали цю традицію ще брутальніше. Еней, в якого стільки спільного з преподобним Спардеком, поставився до Дідони, як негідник. Цезар показав себе перед божественною Клеопатрою як увінчаний лаврами грубіян. Нарешті, Тіт, цей лицемірний Тіт, проживши з Беренікою цілий рік на Ідюмеї за її рахунок, привіз нещасну до Рима, аби ще більше зганьбити. Настав час, щоб сини Яфета заплатили дочкам Сіма за тяжку образу, яку вони заподіяли їм в минулому [33] .
33
За біблійною міфологією, Яфет і Сім — два з трьох синів «патріарха» Ноя, від яких після «всесвітнього потопу» пішов новий людський рід. Нащадки Яфета нібито оселилися в Європі та країнах Середньої Азії, а Сім дав початок семітам (народам, які розмовляють семітськими мовами).
Знайшлася жінка, котра відновить на користь своєї статі великий гегелівський закон коливання. Відмежована від арійського світу грізними запобіжними заходами Нептуна, вона зваблює чоловіків — наймолодших, найвідважніших. У цих сміливців вона бере все, що вони здатні дати. Вона віддає їм своє тіло, але панує над ними духовно. Це перша владна жінка, яку пристрасть не може й на мить перетворити на рабиню. Їй не доводиться оговтуватися, бо вона ніколи не втрачає самовладання. Це єдина жінка, якій пощастило роз’єднати дві неподільні речі — кохання й насолоду.
Ле Меж на мить замовк, потім повів далі.
— Вона щодня приходить до цього підземелля. Зупиняється перед нішами. Розмірковує перед цими застиглими статуями. Торкається цих холодних грудей, пал яких відчувала. Потім, помріявши перед порожньою нішею, де незабаром засне навіки у своєму холодному орішалковому футлярі той, хто на неї чекає, вона спокійно повертається до нього.
Професор замовк. У сутінках було чути, як дзюркоче водограй. У мене несамовито гупало в скронях, вогнем горіла голова, жорстока лихоманка палила груди.
— І всі, всі, — скрикнув я, забувши, що це за місце, — всі погодилися! Всі скорилися! О! Нехай вона лиш прийде сюди, я їй покажу.
Моранж мовчав.
— Любий мій, — дуже лагідно сказав Ле Меж. — Ви говорите, як дитина. Ви не знаєте. Ви не бачили Антінеї. Зрозумійте, серед них, — він жестом окреслив мовчазне коло статуй, — були чоловіки, такі ж сміливі, як ви, і, можливо, не такі нервові. Пригадую, один із них, що спочиває під номером 32, був флегматичним англійцем. Він постав перед Антінеєю з сигарою в зубах. Так само, як і всі інші, він скорився своїй володарці.
Не кажіть нічого, доки ви не побачили її. Університетська освіта мало стає у пригоді в дискусії про пристрасть, і мені важко пояснити вам, що являє собою Антінея. Єдине, в чому я можу запевнити, це те, що, коли ви побачите її, ви забудете все. Сім’ю, батьківщину, честь — усе, ви зречетесь усього задля неї.
— Усього, мосьє? — дуже спокійно запитав Моранж.
— Усього, — відповів Ле Меж з притиском. — Ви забудете все, зречетесь усього.
Знову залунали кроки. Ле Меж глянув на годинник.