Атлантида
Шрифт:
Що то були за статуї? Я хотів подивитися й підвівся.
Рука Ле Межа лягла мені на плече.
— Зараз, — пробурмотів він тихо. — Зараз.
Професор утупив погляд у двері, крізь які ми увійшлидо зали і за котрими почулися кроки, що наближалися. Двері тихо відчинилися, пропустивши трьох білих туарегів. Двоє з них несли на плечах якийсь довгий пакунок, третій, здавалося, був їхнім начальником. За його наказом вони поклали пакунок на підлогу й вийняли з однієї з ніш згадуваний мною довгастий футляр, такий. само, які були в інших нішах.
— Можете наблизитися, панове, — сказав Ле Меж.
Жестом
— Ви щойно просили мене, — заговорив Ле Меж, звертаючись до Моранжа, — дати вам доказ єгипетських впливів на цю країну. Але спочатку що ви думаєте про цю скриню?
Промовивши це, він вказав на футляр, витягнутий слугами з ніші і покладений на підлогу.
Моранж глухо скрикнув.
Перед нами була одна з тих скринь, де зберігаються мумії. Те саме блискуче дерево, ті самі барвисті написи, з тією лише різницею, що ієрогліфи було замінено на1 тіфінагські літери. Навіть сама їх форма — вузька внизу і ширша зверху — переконувала нас у цьому.
Я вже казав про те, що спідня частина цього великого футляра була закрита, — це надавало йому вигляду прямокутного сабо.
Ле Меж став навколішки й закріпив на чільному боці скрині прямокутний білий картон, велику етикетку, котру він узяв зі свого письмового стола кілька хвилин тому, перш ніж залишити бібліотеку.
— Можете прочитати, — сказав він просто, але все ще тихим голосом.
Я також став навколішки, бо світло великих ламп ледве давало змогу прочитати етикетку. І все ж я пізнав почерк професора.
Там були прості слова, написані великими круглими літерами.
«Номер 53. Майор сер Арчібалд Рюссель. Народився у Річмонді 5 липня 1860 року. Помер у Хоггарі 3 грудня 1896 року».
Я скочив на ноги й скрикнув:
— Майор Рюссель!
— Тихше, тихше, — промовив Ле Меж. — Тут ніхто не має права підвищувати голос.
— Майор Рюссель, — повторив я, мимохіть скорившись наказові, — той, хто торік вирушив з Хартума, аби дослідити Сокото?
— Це він, — підтвердив професор.
— І… де ж тепер майор Рюссель?
— Він тут, — відповів Ле Меж.
Професор подав знак. Білі туареги наблизились. У гнітючій тиші, що враз запанувала в таємничій залі, чути було лише свіже дзюрчання фонтана.
Троє негрів узялися розгортати пакунок, який вони поклали біля розмальованої скрині.
Ми з Моранжем дивилися, скуті невимовним жахом.
Незабаром побачили якусь задерев’янілу постать, постать людини. На ній блищали червоні спалахи. Перед нами лежала на підлозі, загорнута у щось подібне до білого муслінового завою, статуя з ясної бронзи, подібна до тих, що стояли довкола у нішах, виструнчені, й, здавалося, дивилися на нас незбагненним поглядом.
— Сер Арчібалд Рюссель, — прошепотів Ле Меж.
Моранж мовчки підійшов і спромігся підняти тканину.
Він довго, дуже довго дивився на похмуру бронзову статую.
— Це мумія, мумія, — нарешті заговорив він.
— Помиляєтеся, мосьє, це не мумія.
— Власне кажучи, ні, — погодився Ле Меж. — Це не мумія. Але перед вами тлінні рештки сера Арчібалда Рюсселя. Я повинен зазначити, шановний пане, що спосіб бальзамування, здійснюваний за наказом Антінеї, відрізняється від того, який був поширений у Стародавньому Єгипті. Тут немає ні натрію, ні пов’язок, ні пахощів. Промисли Хоггару за короткий час досягли результатів, до яких європейська наука прийшла лише після довгих і невдалих спроб. Коли я прибув сюди, то дуже здивувався, побачивши застосування методів, котрі, як гадав, відомі лише цивілізованому світові.
Ле Меж постукав зігнутим пальцем по блідому чолу сера Арчібалда Рюсселя. Пролунав металевий дзвін.
— Це бронза, — прошепотів я. — Це не людське чоло. Це бронза.
Ле Меж знизав плечима.
— Це людське чоло, — категорично заявив він, — а не бронза. Бронза темніша, мосьє. Цей метал — чудовий невідомий метал, про нього пише Платон у «Крітії». Він являє щось середнє між золотом і сріблом. Його можна видобути лише в горах Атлантиди. Це орішалк.
Нахилившись ще нижче, я переконався, що це той самий метал, яким оздоблені стіни бібліотеки.
— Орішалк, — провадив далі Ле Меж. — Здається, ви не розумієте, як може людське тіло перетворитися на статую з орішалку. Капітане Моранж, невже ви, освічена людина, ніколи не чули про метод доктора Варіо, що дає змогу зберігати тіло, не бальзамуючи його? Невже ви ніколи не читали книжки [32] цього лікаря-практика? Він викладає метод гальванопластики. Шкірну тканину, яка є провідником, вкривають шаром дуже легкої срібної солі. Відтак тіло занурюють у ванну з мідним купоросом, і поляризація робить свою справу. В такий спосіб металізували й тіло цього вельмишановного англійського майора. В такий самий, але мідний купорос було замінено дуже рідкісним розчином — орішалковим купоросом. Таким чином, перед вами не бронзова статуя бідняка, а статуя з металу, благороднішого за золото і срібло, одне слово, статуя, гідна онуки Нептуна.
32
Варіо. Гальванічна антропологія. Париж, 1890. (Нотатки п. Леру).
Ле Меж подав знак. Чорні невільники підняли тіло. За кілька хвилин вони вклали цей привид з орішалку до дерев’яного розписаного футляра. Останній поставили сторч у нішу, поряд з тією, де стояв такий футляр з етикеткою під номером 52. Зробивши свою справу, вони мовчки вийшли. З дверей повіяло холодом, затріпотіло полум’я бронзових ламп, і навколо нас затанцювали величезні тіні.
Ми з Моранжем застигли, наче ці бліді металеві примари, які оточували нас. Раптом я зробив зусилля і, хитаючись, наблизився до ніші, розташованої біля тієї, де було тіло англійського майора. Мої очі шукали етикетку під номером 52.
Спершись на червоний мармур стіни, я прочитав:
— «Номер 52. Капітан Лоран Делінь. Народився в Парижі 22 липня 1861 року. Помер у Хоггарі 20 жовтня 1886 року».
— Капітан Делінь, — прошепотів Моранж, — 1895 року вирушив з Коломб-Бешара до Тіммімуна, й про нього більш нічого не було чути.
— Так, — сказав Ле Меж, кивнувши головою.
— «Номер 51, — прочитав Моранж, клацаючи зубами. — Полковник фон Віттманн, народився в Ієні 1855 року. Помер у Хоггарі 1 травня 1896 року». Полковник Віттманн, дослідник Канему, зник десь поблизу Агадесу!